Розділ 14: Кава на двох

О сьомій годині вечора розпечений за довгий день Львів важко дихав гарячим камінням старовинних кам'яниць та густим, неприємним запахом дешевого бензину від автівок, що застрягли в заторах. Старе сонце вже повільно сідало за гострі дахи будівель на вулиці Коперника, залишаючи після себе на сірих облуплених стінах довгі, яскраві, криваво-рожеві смуги світла. Марта впевнено йшла через гамірну площу Ринок, акуратно обходячи численні літні майданчики ресторанів, звідки на всю вулицю пахло смаженим на вугіллі м'ясом, кислуватим розливленим пивом та солодкими фруктовими кальянами. Якийсь молодий хлопець на самому розі біля кам'яниці грав на старій, пошарпаній акустичній гітарі — металеві струни помітно деренчали, звук був брудним, нерівним і трохи фальшивим, але великий натовп перехожих навколо нього все одно задоволено посміхався і голосно плескав у долоні після кожної пісні.

Данило спокійно чекав її біля знаменитого фонтану з фігурою Амфітрити. Він розслаблено сидів прямо на високому кам'яному бортику, витягнувши свої довгі ноги далеко вперед, прямо на нерівну міську бруківку, через що багатьом заклопотаним перехожим доводилося постійно обходити його стороною. На ньому була звичайна, проста чорна бавовняна футболка, а на плечі звично висіла його незмінна, стара й сильно потерта шкіряна сумка, яка завжди дуже виразно пахла якимось залежаним робочим залізом та машинним бензином від старого карбюратора.

— Тримай, це тобі, — він швидко піднявся на ноги, як тільки помітив її постать у натовпі, і відразу протягнув їй невеликий коричневий паперовий пакет. — Свіже обсмажування. Взяв у тій самій маленькій крамничці на Вірменській, про яку тобі казав. Хлопець-бариста там на касі довго розпинався і запевняв, що цей конкретний сорт кави після заварювання дуже виразно пахне диким насінням і чорним шоколадом.

Марта обережно взяла пакет у свої руки. Крізь тонкий, шорсткий папір миттєво відчулося приємне сухе, зернисте тепло щойно оброблених зерен. Вона з цікавістю засунула ніс прямо всередину пакета — аромат кави виявився неймовірно густим, важким, майже маслянистим, з дуже сильним, гірким відтінком паленого дерева та диму.

— Артем сьогодні все-таки полетів у Київ, — спокійно сказала вона, коли вони разом повернули в бік тихих, безлюдних двориків прямо за будівлею Ратуші. Тут, у затінку, пахло зовсім інакше — мокрою чавунною брамою, старою підвальною цвіллю, сирістю та чистою випраною білизною, яка на мотузках висіла між сусідніми балконами другого поверху.

— Я знаю, що полетів, — Данило легким рухом перекинув ремінь своєї важкої сумки на інше плече, не уповільнюючи ходи. — Він мені сам особисто дзвонив прямо з аеропорту, перед самою посадкою на літак. Питав, чи зможуть мої київські знайомі хлопці-юристи трохи підстрахувати його на місці в суді, якщо ті його колишні партнери раптом почнуть серйозно тиснути через свій адмінресурс і зв'язки.

Марта від подиву зупинилася як укопана прямо посеред темного, прохолодного підворіття. У густому затінку високих кам'яних стін було помітно свіжо, а під підошвами її взуття тихо рипіли дрібні камінці та сухий пісок.

— Він дзвонив із цим питанням тобі? Серйозно? Чому він не подзвонив мені?

— Марто, послухай, — Данило повільно розвернувся усім тілом до неї. Його обличчя в глибокій напівтемряві цієї старої арки здавалося зараз абсолютно сірим і спокійним, і тільки очі трішки блищали з-під густих брів. — Ти — близька подруга його дружини. Ти для нього в цій ситуації — надійний сімейний тил, який оберігає Оксану, поки вона сама. А в київському суді зараз треба буде зуби показувати й жорстко битися, а не красиві графіки та плани в блокнотах малювати. Він усе зробив абсолютно правильно й по-чоловічому. Перестань нарешті ревнувати цей величезний світ до того, що він чудово справляється з проблемами навіть без твоїх щохвилинних вказівок та списків завдань.

Вона спочатку чисто за звичкою хотіла сильно розсердитися на ці його слова. Хотіла різким рухом висмикнути свої пальці, які він уже встиг міцно й тепло перехопити своєю великою, гарячою долонню. Але густий запах цієї свіжої кави з паперового пакета у її руках і спокійний, важкий, звичний стукіт трамвая, що з гуркотом проїхав десь там, за товстою стіною підворіття, подіяли на її роздратування як холодний сніг на гарячу голову. Паніка миттєво зникла.

— Я просто… я насправді взагалі не вмію бути для когось просто тилом, — дуже тихо, майже пошепки сказала вона, повільно притулившись плечем до холодної, лущеної штукатурки старої стіни арки. — Мені все моє життя здається, що якщо я не біжу попереду всіх з прапором у руках і не командую процесом, то мене взагалі ніхто навколо просто непомітно, наче мене немає.

Данило підійшов до неї ще ближче, практично впритул. Від нього дуже виразно пахло цим довгим, важким літнім днем, ранковим сигаретним димом і зовсім трохи — тим самим лавандовим домашнім милом, яке вона нещодавно сама випадково залишила в нього в кімнаті над кав'ярнею. Він спокійно поклав свою вільну праву руку їй на шию, і його великий теплий палець ліг прямо на тонку пульсуючу жилку під щелепою. Жилка там у цю секунду билася дуже часто, гаряче й дрібно, наче налякана лісова миша в руках.

— Я тебе чудово бачу, Марто, — сказав він дуже тихо, і низький тембр його голосу, здавалося, фізично вібрував прямо в неї в грудях. — Бачу абсолютно завжди, навіть коли ти просто мовчиш і нічого не кажеш. Навіть коли на тобі взуті ці твої прості дурні кеди замість твоїх звичних бойових офісних підборів. Ходімо вже краще додому. Зваримо цю каву разом. Без усяких турок та правил, прямо в керамічних чашках заваримо, якраз так, як ти найбільше любиш.

Вона мовчки подивилася на його великі, шорсткі пальці, які міцно тримали її руку, на паперовий пакет з кавою, на його зовсім неідеальну, трохи м'яту на спині чорну футболку. Попереду на них чекав звичайний, тихий вечір вівторка. Вечір без жодного заздалегідь прорахованого графіка в додатку Notion. Без чіткого розуміння того, що саме буде далі з цим проблемним контрактом у Тернополі і як саме Артем завтра закриє свій судовий процес у Києві. Величезний світ навколо них прямо зараз жив своїм власним великим, абсолютно некерованим і хаотичним життям, і Марта вперше за сорок років раптом подумала, що це насправді взагалі не катастрофа. Це просто і є справжнє життя. І воно було прекрасним саме через те, що його було абсолютно неможливо заздалегідь прорахувати, записати в таблиці й спланувати до якогось там дві тисячі тридцятого року.