Розділ 12: На лінії вогню

О четвертій дня Марта не витримала. Вона вдягла старі джинси, які вже трохи вицвіли на колінах, і просту чорну майку, від якої пахло лавандовим саше з шафи. Жодних підборів — звичайні зношені кеди з розпатланими шнурками.

Вона не пішла в офіс. Ноги самі привели її до кав'ярні на Саксаганського — туди, де вони сиділи з Катею тиждень тому. Тут було порожньо, тільки за стійкою куняв молодий хлопець-бариста з татуюванням на всю шию, від якого пахло сигаретним димом і дешевим одеколоном «Океан». У залі було темно, прохолодно, пахло старою кавовою гущею та мокрою ганчіркою, якою щоночі протирали столи.

Марта сіла за кутовий столик біля вікна. На підвіконні стояла зів'яла герань у глиняному горщику, земля в ньому тріснула від сухості. Вона протягнула палець і торкнулася сухого листка — він миттєво розсипався на дрібний зелений пил під її нігтем.

— Вам як завжди? — ліниво запитав хлопець, навіть не підходячи, а просто впершись ліктями в кавомашину.

— Ні. Мені просто води. З льодом, — сказала вона.

Двері кав'ярні рипнули, впускаючи всередину порцію гарячого вуличного повітря разом із шумом трамвая, що проїжджав повз. Марта не оберталася, але по кроках — важких, неквапливих, із характерним шарканням підошви об старий лінолеум — зрозуміла, хто це.

Данило сів навпроти. На ньому були ті самі джинси, що й учора, і пом'ята сіра футболка. Під очима залягли темні тіні, а від рук пахло бензином та якимось технічним мастилом.

— Ти що, машину ремонтував? — запитала вона замість привітання. Голос прозвучав глухо в порожній залі.

— Карбюратор полетів біля Стрия, — він стомлено потер перенісся, залишаючи на шкірі сірий слід від мазуту. — Весь ранок проторчав на трасі з якимось місцевим трактористом. Телефон сів ще о десятій. Знав, що ти тут сидітимеш.

Марта подивилася на його брудні пальці. У неї в сумочці лежали вологі серветки — антибактеріальні, з ароматом ромашки, які вона завжди носила з собою на випадок форс-мажору. Вона дістала пачку, витягла одну й мовчки простягнула йому.

Данило взяв серветку, почав повільно витирати долоні. Тканина миттєво стала чорною від мазуту. Пахло цією хімічною ромашкою і залізом.

— Ігор сказав, що ти підписала контракт, — сказав він, не піднімаючи очей від своїх рук. — Дзвонив мені о першій, бідкався, що ти зламалася і компанія йде на дно.

— Я не зламалася, — Марта відвернулася до вікна. На вулиці двоє підлітків на одному самокаті ледь не врізалися в ліхтарний стовп, хлопець голосно вилаявся. — Мені просто набридло сперечатися. Це неефективно. Витрачається забагато ресурсу на порожні амбіції.

— Брешеш, — Данило кинув брудну серветку на стіл. Вона згорнулася в гидкий сірий комок поруч із геранню. — Тобі страшно. Ти сидиш тут і думаєш, що якщо ти віддала мені право вирішувати по філіях, то тепер ти ніхто. Звичайна жінка в кедах, яка вміє тільки пити холодну каву й мовчати.

Марта різко повернула голову. Щоки обпекло зсередини гарячою хвилею.

— А це не так? Данило, я все життя будувала цю систему. Кожен гвинтик знала. А тепер Ігор дивиться на мене як на божевільну, Аня боїться зайти в кабінет, бо я не дала їй план на тиждень, а ти… ти просто приїжджаєш із мазутом на руках і кажеш, що все нормально. Це не нормально! Це хаос.

Данило протягнув руку через стіл і схопив її за зап'ястя. Сильно, так, що її шкіра під його пальцями зблідла. Його долоня була шорсткою, гарячою, і від неї досі пахло трасою та залізом.

— Хаос — це те, що в тебе в голові, Марто, — тихо, майже злісно сказав він. — А навколо тебе — звичайний суботній день. Трамваї ходять, офіс стоїть, Оксанка в Греції купує свої персики. Світ не тримається на твоєму Notion, змирися з цим. І я тут не тому, що мені потрібен твій юридичний відділ. Мені потрібна ти. Навіть така — мокра, зла і без плану на вечір.

Марта спробувала висмикнути руку, але він тримав міцно, не боляче, але так, що поворухнутися було неможливо. Вона подивилася на його обличчя — неідеальне, з невеликою горбинкою на носі, зі щетиною, яка вже почала колотися. І раптом вся її злость, весь цей суботній синдром відміни просто випарувався, залишивши після себе чисту, як вимита зливою бруківка, втому.

— Мені нема чим зайнятися ввечері, — тихо сказала вона, опустивши плечі. — Вперше за десять років.

Данило випустив її руку, посміхнувся — вперше за весь день щиро, так, що навколо очей знову зібралися дрібні зморшки.

— Тоді ходімо купувати нову каву. Нормальну. І занесемо ту герань баристі, бо вона тут скоро зовсім здохне.

Вона кивнула. Вони встали, Данило забрав її сумку, і вони вийшли на душну, залиту липневим сонцем вулицю. Марта йшла поруч із ним, її кеди тихо шурхотіли по сухому асфальту, і вперше в житті їй було байдуже, куди саме веде ця дорога. Плану не було, але земля під ногами трималася міцно.