Розділ 10: Вечір без сценарію

О пів на восьму вечора розпечений за день Львів нарешті почав трохи остигати. Густе літнє повітря практично не рухалося між будинками, воно стало важчим і тепер виразно пахло солодким липовим цвітом, сухим гарячим асфальтом та свіжим пивом, яке офіціанти масово розливали на відкритих літніх терасах уздовж усієї вулиці Валової. Марта йшла дуже повільно, навмисно не поспішаючи, і просто тримала свою шкіряну сумку за короткий ремінець у правій руці. Данило все-таки забрав цю сумку в неї раніше, як і обіцяв при зустрічі, але повернув назад трохи згодом, коли йому терміново знадобилося на кілька хвилин заскочити у відділення банку по своїх справах.

Вона принципово не стала викликати таксі через додаток, хоча пальці й підошви ніг у тісних робочих туфлях уже практично припікало від тривалої ходьби. Їй зараз хотілося фізично відчувати абсолютно кожен свій крок, кожну дрібну вибоїну, тріщину та нерівність на старій міській бруківці. Це повертало їй відчуття реальності, якого так бракувало в стерильних стінах офісу.

Данило спокійно чекав її біля Галицького ринку. Він стояв прямо під старим, покритим іржею залізним навісом, де місцеві бабці зазвичай продавали з ящиків в'ялу домашню зелень, петрушку, кріп та свіжий сир, акуратно загорнутий у білу марлю. На ньому була все та сама світло-блакитна робоча сорочка, яку Марта бачила на ньому ще вранці, але тепер він уже високо, майже до самих ліктів, закотив рукава. У руках він тримав невеликий, розмоклий знизу паперовий пакет із вишнями. Ягоди були великими, круглими, майже чорного кольору, і дуже яскраво блищали від крапель води на сонці. Він, мабуть, щойно ретельно помив їх під старою міською колонкою неподалік.

— Тримай, це тобі, — він спокійно протягнув їй пакет уперед. Від мокрих ягід ішло якесь особливе свіже, ледь кислувате тепло літнього саду. — Вони дуже солодкі, я вже спробував кілька штук, поки чекав на тебе.

Марта обережно взяла пальцями одну велику вишню, закинула її в рот і мимоволі зажмурилася від великої кількості густого соку, який миттєво бризнув їй на язик.

— А кісточки мені тепер куди подіти? — запитала вона, іронічно піднявши ліву брову й дивлячись на нього впритул.

— Прямо сюди, на бруківку плюй, — Данило просто посміхнувся у відповідь і сам демонстративно сплюнув очищену кісточку в бік чавунного стічного люка. — Тут так можна робити, не переживай. Це ж старий Львів, тут абсолютно все приїжджі спишуть на особливий місцевий колорит і атмосферу.

Вони розвернулися і повільно пішли в бік Цитаделі, поступово піднімаючись угору крутою, зарослою густою зеленою травою та бур'янами стежкою. Навколо них у теплому повітрі вже на повну силу гули великі травневі жуки, а в густих придорожніх кущах виразно пахло сухою нагрітою глиною, землею та старою розсипчастою цеглою від зруйнованих австрійських укріплень. Марта ловила себе на дивній, абсолютно невластивій їй раніше думці — в її голові зараз не було взагалі жодної чіткої думки про завтрашній робочий ранок. Вона вперше в житті зловила себе на тому, що взагалі не знає, о котрій годині вона завтра прокинеться, що саме вдягне зі свого гардероба і що конкретно скаже підлеглим на традиційній ранковій нараді. У неї вперше за сорок років не було жодного заздалегідь продуманого плану відступу на випадок, якщо Данило завтра раптом передумає, закриється в майстерні або взагалі виявиться зовсім не тим, чим він здається їй зараз.

Вони акуратно сіли поруч на старий, порослий мохом бетонний парапет біля напівзанедбаної круглої вежі. Усе місто внизу тепер лежало перед ними як на долоні — нескінченні руді черепичні дахи, висока гостра вежа Ратуші та сірий дим, що тонкими струмками піднімався від чиєїсь труби в далекому приватному секторі. Велике сонце повільно сідало за обрій, фарбуючи західну частину неба в густий бруднувато-рожевий колір.

Данило сів зовсім поруч, дуже близько, так, що його щільне стегно міцно притискалося до її стегна крізь тонку й легку тканину її офісної спідниці. При цьому він не робив жодних зайвих рухів: не намагався відразу обійняти її за плечі, не ліз під шкіру з якимись важкими розпитуваннями чи душевними розмовами про майбутнє. Він просто мовчки сидів, дивився на місто і спокійно жував солодкі вишні з пакета, акуратно складаючи очищені кісточки на маленьку купу на бетоні поруч із собою.

Марта повільно поклала голову йому на плече. Цупка тканина його блакитної сорочки була трохи шорсткою на дотик, вона виразно пахла простим пральним порошком і зовсім трохи — гірким тютюном від чиєїсь чужої сигарети, затяжку якого принесло легким вітром звідкись знизу, з боку тераси.

— Тобі зараз страшно? — дуже тихо запитав він, продовжуючи дивитися вперед на дахи і не повертаючи голови.

— Дуже страшно, — абсолютно чесно, без жодного лукавства чи спроби здаватися сильною відповіла Марта. Вона дивилася вниз на вулиці, де в наступаючих сутінках починали один за одним лінійно спалахувати тьмяні жовті вогники перших міських ліхтарів. — Мені зараз здається, що я прямо в цю хвилину роблю найбільшу, найбезглуздішу дурість у всьому своєму житті. Повний нуль контролю над ситуацією. Взагалі жодних гарантій на успіх.

Данило повільно повернув голову в її бік, на секунду нахилився і м'яко торкнувся губами її маківки, де гладке волосся все ще трохи зберігало штучний запах офісного кондиціонера й застояного кабінетного повітря.

— Якісь тверді гарантії дають тільки в магазині при покупці побутової техніки, Марто. Там тобі випишуть чек і гарантійний талон на два роки. А тут, у реальному житті, нам обом доведеться просто жити день за днем і дивитися, що з усього цього вийде в результаті. Подивимося разом.

Вона повільно закрила очі, повністю розслабивши повіки. Прямо під її щокою через тканину сорочки мірно, важко й дуже чітко билося його серце. Це був дивовижно рівний, спокійний і глибокий стукіт людини, яка в цьому житті взагалі нікуди не поспішає, не женеться за дедлайнами й нічого нікому не намагається довести. І Марта вперше за всі свої сорок років просто дозволила собі повністю опустити напружені плечі, перестати думати про плани і повністю підлаштуватися під цей чужий, але такий надійний і вагомий ритм. Без жодних планів. Без важкої захисної броні. Просто тут і зараз, на цьому старому бетоні.