Розділ 8: Прогулянка без маршруту

Вони неспішно йшли вниз по вулиці Лесі Українки, тримаючись ближче до тіньового боку, де від старих триповерхових кам'яниць ще віяло нічною прохолодою. Марта міцно тримала паперовий стаканчик обома руками, майже повністю сховавши долоні під картон, і дивилася виключно собі під ноги, розглядаючи носки своїх шкіряних туфель. На рівній сірій бруківці подекуди ще залишалися дрібні калюжі після нічної зливи, в яких тьмяно відбивалися шматки ранкового неба. Вона знову спіймала себе на старому, автоматичному відчутті — її тіло на рівні рефлексів намагалося прискорити крок, бігти вперед, випередити Данила хоча б на якихось чверть кроку. Їй на підсвідомому рівні було життєво необхідно знову відчути себе тією людиною, яка веде за собою, яка контролює темп і задає напрямок руху. Але Данило йшов абсолютно розслаблено, карбуючи спокійний, широкий крок і тримаючи свою вільну праву руку глибоко в кишені джинсів. Його плече час від часу, при нерівностях бруківки, злегка зачіпало її плече. Від кожного такого випадкового, короткого дотику під шкірою Марти пробігав легкий, лоскотний струм, який змушував її мимоволі сповільнюватися і повертатися до реальності.

— Оксана дзвонила мені сьогодні дуже рано вранці, — раптом порушила вона тривалу мовчанку, не піднімаючи голови. Її голос у загальному гучному шумі прокинулися вулиці прозвучав доволі тихо, майже глухо. — Артем повністю закрив усі питання з цим банком. Він якось знайшов у себе в архіві якісь старі юридичні папери, підняв на ноги своїх знайомих юристів у Києві, і вони все залагодили за кілька годин. Тож вони залишаються жити й працювати в тому ж самому готелі. Навіть переїжджати не доведеться.

— Я ж тобі казав, що все так і буде, — Данило навіть не повернув голови в її бік, продовжуючи дивитися вперед на дорогу. — Артем точно не з тих чоловіків, хто просто так дозволить своїй жінці плакати на голих каменях і нічого не зробить для захисту. Ти просто занадто сильно звикла бути єдиним рятувальним колом абсолютно для всіх навколо, Марто. Це твоя стара звичка. А дорослим людям іноді просто життєво необхідно дати можливість поплавати самим, без твоєї постійної страховки. І навіть потонути трохи — їм теж корисно і треба, щоб щось зрозуміти.

— Це звучить досить жорстоко, — вона різко зупинилася прямо біля великої вітрини давно закритого книжкового магазину. Крізь товсте скло всередині було добре видно старі, вицвілі від сонця картонні обкладинки якихось романів та товстий, сірий шар пилу, що рівномірно лежав на широкому дерев'яному підвіконні. Навколо них пахло вихлопними газами від старого жовтого автобуса, який щойно з гуркотом проїхав повз них по дорозі, і водночас — дуже виразно пахло свіжоспеченим хлібом та гарячим тістом із маленької пекарні навпроти.

— Це не жорстоко, це абсолютно нормально, — Данило теж зупинився на місці, розвернувшись до неї усім тілом. Його велика, широка тінь тепер повністю накрила її тендітну постать, надійно захищаючи обличчя Марти від різкого, сліпучого ранкового сонця, яке вже піднімалося над дахами. — Справжня жорстоко — це намагатися будувати навколо близьких людей залізобетонні коробки безпеки й щиро думати, що ти їх таким чином від чогось рятуєш. Ти ж себе саму теж у таку саму глуху коробку засунула і сиділа там роками.

Марта нічого не відповіла, повільно відвівши погляд від його очей на комір його світло-блакитної сорочки. Там, на третьому ґудзику знизу, стирчала тонка, маленька біла ниточка — мабуть, він дуже поспішав, коли збирався зранку в майстерні й одягався. Ця дрібна, побутова деталь чомусь здалася їй зараз такою інтимною, такою живою і неідеальною, що у неї глибоко всередині знову щось м’яко піддалося, змиваючи залишки напруги. Стара, колишня Марта на її місці обов'язково б зробила сухе зауваження або сама б різким рухом обірвала ту нитку з явним внутрішнім засудженням розхлябаності. Але нова Марта просто мовчки дивилася на цей ґудзик і відчувала дивне полегшення.

— Що ми зрештою будемо робити з цим контрактом? — тихо, майже пошепки запитала вона, роблячи останній, уже зовсім маленький ковток теплої кави зі свого стаканчика.

— Ми його підпишемо, — Данило спокійним рухом забрав з її пальців порожній картонний стаканчик і впевнено викинув його в найближчий зелений смітник біля стовпа. — Підпишемо абсолютно з усіма моїми виправленнями. І з цим твоїм страшним пунктом 14.4 теж підпишемо, не переживай. Тобі просто доведеться нарешті навчитися хоча б іноді стояти на одному місці, Марто. Стояти й спокійно дивитися, як цей величезний світ чудово крутиться навколо тебе взагалі без твого щохвилинного втручання та контролю.

Він мовчки простіг їй свою велику руку долонею догори. Пальці у нього були довгими, шкіра трохи грубою від постійної роботи з інструментами, але з абсолютно чистими, коротко підстриженими нігтями. Марта вагалася всього одну коротку секунду, дивлячись на його відкриту долоню. Потім вона повільно поклала свою тонку, зблідлу від офісного кондиціонера кисть у його руку. Його великі пальці одразу ж зімкнулися навколо її руки — міцно, впевнено і дуже гаряче, повністю затискаючи її холодні пальці у своєму теплі. Це абсолютно не було схоже на якесь звичне для неї ділове чи партнерське рукостискання після вдалих переговорів. Це відчувалося як щось остаточне. Як щось назавжди.

Вони разом повернулися і повільно пішли далі вниз по старій бруківці, проходячи повз численні літні майданчики кав'ярень, де вже пахло смаженим на грилі беконом, свіжою яєчнею та кислим цитрусовим лимонадом із льодом. Марта тепер йшла чітко нога в ногу з ним, більше навіть не намагаючись зробити цей інстинктивний ривок чи вирватися хоч трохи вперед. Весь її ідеально прорахований п’ятирічний план життя сьогодні остаточно згорів, її улюблений робочий Notion був абсолютно порожнім, а в головному офісі її колеги та підлеглі, мабуть, уже прямо зараз вважали її повністю божевільною через таку поведінку. Але тримаючи його за руку і відчуваючи шкірою кожну шорсткість його долоні, вона вперше за всі свої сорок років життя чітко й ясно відчувала, що під її ногами зараз не якась тонка, трухлява дерев'яна кладка над глибокою прірвою дедлайнів, а міцна, справжня, нерухома земля, яка нікуди не дінеться. І в неї більше не було в голові жодного плану відступу. Жодного варіанту «Б». Жодної підстраховки на випадок невдачі.