Розділ 7: Синдром порожнього екрана

О дев’ятій нуль-нуль Марта сиділа за своїм великим робочим столом, випрямивши спину так, наче в неї замість хребта була довга дерев’яна лінійка. Вона тримала поставу суворо, не дозволяючи собі розслабитися ні на секунду. Перед нею лежав повністю закритий ноутбук. Його матова чорна кришка була чистою, на ній не було жодного відбитка пальців, і вона все ще виразно пахла дешевим пластиком та спиртовим засобом для чищення моніторів, яким прибиральниця протирала меблі щоранку. Поруч на столі не було взагалі жодного папірця. Жодного кольорового стікера з нагадуваннями. Жодної ручки чи олівця. Абсолютно порожня, гладка поверхня темного дерева.

В офісі було дуже тихо, майже мляво. Тільки десь там, наприкінці коридору, на маленькій кухні монотонно й натужно гудів старий великий холодильник, та з сусіднього кабінету аналітиків час від часу доносилося глухе, швидке й абсолютно монотонне клацання комп'ютерних мишок. У повітрі приймальні стояв важкий, стійкий і солодкий шлейф Аниних парфумів із дуже різкими нотами дешевої хімічної ванілі. Аня завжди виливала на себе занадто багато цих парфумів саме тоді, коли сильно нервувала через роботу чи перевірки. А сьогодні Аня нервувала просто неймовірно. Вона вже тричі за останні пів години заглядала в кабінет Марти, тихо прочиняючи двері й тримаючи в руках свій порожній робочий блокнот на пружині. Але щоразу вона натикалася на абсолютно застиглий, холодний погляд своєї шефині й після короткої паузи тихо ретирувалася назад у коридор, причиняючи за собою двері.

Марта повільно дістала телефон із кишені піджака. Екран був повністю заблокований. На ньому не було жодних нових сповіщень, жодних пропущених дзвінків від керівництва чи клієнтів. Додаток Notion зустрів її абсолютно чистою, рівною білою сторінкою, на якій самотньо й ритмічно мигтів чорний курсор. Це було для неї майже фізично боляче — просто дивитися на цю повну порожнечу там, де раніше щодня кипіли величезні списки термінових завдань, таблиці, графіки завантаження регіональних філій та плани на тиждень. Пальці правої руки за багаторічною автоматичною звичкою самі потягнулися до клавіатури, щоб ввести перші символи: «1. Перевірити звіт по Тернополю…»

Вона різко закрила додаток, заблокувала екран і майже зі злості кинула телефон назад на стіл. Апарат гучно й важко гепнувся об товсте дерево стільниці, видавши сухий звук, який змусив саму Марту здригнутися від несподіванки у цій тиші.

— Марто… — голос Ані знову почувся від дверей, і вона сама знову виросла на порозі. Вона міцно тримала свої пальці на дерев'яному косяку дверей так, наче була готова розвернутися і втекти звідси будь-якої секунди, якщо тон розмови їй не сподобається. — Там Данило прийшов на ресепшн. Він… він чомусь без машини сьогодні. І зовсім без куртки, у таку погоду. Просто в одній сорочці. І він приніс із собою два великі паперові стаканчики з кавою. Нам пускати його туди, в переговорну кімнату, чи як?

— Ні, — Марта швидко встала з-за столу, одним рухом поправляючи свою сувору спідницю-олівець. Ця спідниця раптом, вперше за весь час, здалася їй занадто вузькою в стегнах і незручною для ходьби. — Не треба нікуди його пускати. Я сама зараз до нього вийду.

Коли вона нарешті вийшла з кабінету в приймальню, Данило вже стояв біля великого вікна, розслаблено притулившись широким плечем до дерев’яної рами. Ярке ліпневе сонце палило на повну силу прямо крізь чисте скло, сильно підсвічуючи дрібні, нерухомі порошинки в повітрі приймальні й роблячи його світло-блакитну сорочку візуально майже білою, сліпучою. Від нього самого дуже виразно пахло свіжим, прохолодним липневим ранком, міським дорожнім пилом і паленою кавовою напівтемрявою звичайних міських кав'ярень, де зерна обсмажують прямо при тобі. У руках у нього не було жодних папок з документами чи контрактами. Жодних краваток на шиї чи ділових аксесуарів.

Він повільно повернувся на звук її кроків, побачив її і без зайвих слів просто протягнув їй один із паперових стаканчиків. Щільний картон був тонким і дуже гарячим, пальці Марти миттєво відчули це сильне, живе тепло, яке передалося її шкірі.

— Чорна, без цукру і без молока, — спокійно сказав він, дуже пильно, не відриваючись, розглядаючи її обличчя, наче намагався знайти на ньому бодай якісь сліди чи ознаки нічної паніки або сумнівів. — Гаряча, навіть трохи обпікає язик. Якраз так, як ти завжди любиш.

— Дякую, — Марта взяла стаканчик і відразу зробила один маленький, обережний ковток. Чиста, сильна гірка кава миттєво й повністю очистила її рецептори від тривалого присмаку нудної офісної рутини, застояного повітря та ванільних парфумів Ані. — Ми поговоримо прямо тут, у коридорі, чи все ж таки…

— Ходімо краще на вулицю, — різко перебив він її на пів слові, коротко кивнувши головою в бік скляних дверей на вихід з офісного центру. — У цьому твоєму кабінеті та й узагалі в офісі занадто багато штучного, кондиціонованого повітря. Ним просто неможливо нормально дихати, воно мертве.

Аня, яка сиділа за своєю великою стійкою реєстрації, від несподіванки мало не впустила пластикову ручку з пальців, коли Марта просто впевнено пройшла повз неї до дверей, навіть не глянувши на підготовлену роздруківку її денного плану зустрічей та дзвінків. Вони разом вийшли на міську вулицю, де великий Львів уже на повну силу закипав своєю звичною денною суєтою, шумом автомобілів та поспіхом перехожих. Червневий асфальт після сильної нічної зливи вже майже повністю висох під сонячними променями, але з-під чавунних решіток стічних люків ще йшла густа, важка й дуже тепла пара, яка сильно пахла вологою сирістю, мокрою землею та старим підземним камінням міста.