Розділ 4: Катарсис на тлі зливи

О 18:45 Львів нарешті прорвало. Хмари, які весь день висіли над містом брудними матрацами, луснули, і на розпечену бруківку ринула стіна води. Запахло мокрим асфальтом, пилом та кінським гноєм від карет, що ховалися під арками площі Ринок.

Марта бігла. Парасольку вона, звісно ж, залишила в офісі, тому зараз її світла блузка наскрізь промокла й липла до тіла, як чужа шкіра. Вода заливала очі, розмиваючи вивіски магазинів і силуети перехожих. Вона запізнювалася. На годиннику було 19:10. Для старої Марти запізнення на двадцять хвилин прирівнювалося до капітуляції.

Вона залетіла в кав'ярню, важко дихаючи. Двері з гуркотом зачинилися за її спиною, відсікаючи шум зливи. Усередині було тепло, темно й пахло сухими кавовими зернами та корицею. Дрібні краплі стікали з кінчиків її волосся прямо за комір, змушуючи здригатися від холоду.

Данило сидів на тому самому місці. Він навіть не повернув голови на звук дверей, просто продовжував дивитися на свою чашку. Перед ним лежав той самий новий контракт — сухий, білий, безжальний.

Марта підійшла до столика, ледь утримуючись, щоб не вчепитися нігтями в дерево.

— Ти вирішив мене знищити? — замість привітання кинула вона. Голос зірвався на хрип. — Ці правки… Ти забираєш у мене все, над чим я працювала два роки! Це твій спосіб змусити мене повзати?

Данило повільно підняв на неї очі. У них не було тріумфу. Тільки якась глибока, втомлена серйозність.

— Сядь, Марто. Ти мокра як хлющ.

— Я не сяду! — крикнула вона, і пара за сусіднім столиком злякано обернулася. Марта притиснула руку до грудей, відчуваючи, як під тонкою мокрою тканиною шалено, наче спійманий птах, б'ється серце. — Ти знав, що я не вмію віддавати головне. Ти спеціально це зробив, щоб перевірити, коли я зламаюся?

Данило зітхнув, витягнув із кишені чисту носову хустку й простягнув їй. Від хустки пахло його одеколоном — чимось гострим, кедровим і чистим.

— Я зробив це, щоб ти нарешті перестала думати за всіх, Марто. Ти задихаєшся у своїх схемах. Подивися на контракт. Нормально подивися, а не своїм сухим менеджерським поглядом.

Вона смикнула папку до себе. Папір розмок під її мокрими пальцями, залишаючи сірі плями. Вона почала вчитуватися в дрібний шрифт кінцевих положень. Юридична мова завжди була її бронею, але зараз букви стрибали. І раптом вона зупинилася.

У самому кінці, там, де зазвичай прописували штрафні санкції та форс-мажори, рукою Данила було розмашисто написано: «Пункт 14.4. Жодних дзвінків, звітів та обговорення бюджету після 19:00. Марта зобов'язана пити гарячу каву і дозволити іншій людині нести її сумку. У разі невиконання — Данило залишається поруч ще на одну годину».

Марта випустила папір. Він упав на стіл, тихо шурхнувши.

— Це… це недійсний юридично документ, — прошепотіла вона. В очах раптом стало гаряче, і це було гірше, ніж злива надворі. — Це дурість.

— Це не дурість, — Данило встав, підійшов до неї і, не питаючи дозволу, зняв із її плечей важкий мокрий плащ, кинувши його на сусідній стілець. Його руки торкнулися її плечей — через мокру блузку його долоні здалися майже гарячими. — Це мій план «Б», Марто. Оскільки твій згорів.

Вона стояла безпорадна, без своєї папки, без Notion, без сухого тону. Вона пахла дощем і карамельним еклером, який доїдала вранці, а перед нею стояв чоловік, який не збирався від неї йти, навіть коли вона кричала й виставляла голки.

— Я не вмію так, — тихо, майже дитяче сказала вона, дивлячись на його ґудзик на сорочці. — Мені страшно, що все розвалиться.

— Не розвалиться, — він м'яко взяв її за підборіддя, змушуючи подивитися в очі. — А якщо й розвалиться — збудуємо нове. Без креслень. Просто сідай і пий каву. Вона сьогодні гаряча.

Марта сіла. Офіційний стілець під нею знову рипнув, але цей звук її більше не дратував. Вона взяла чашку обома руками, гріючи змерзлі пальці, і вперше за багато років подивилася на вікно, за яким вирував вечірній Львів. Місто жило своїм життям, Оксана в Греції вирішувала свої проблеми, Данило сидів навпроти й дивився на неї з цим своїм дурним, теплим спокоєм.

Світ продовжував крутитися без її нагляду. І це було найпрекрасніше, що вона дізналася за все життя.