Розділ 2: Еклери та повне очищення

Через тиждень спека стала майже відчутною на дотик — повітря над вулицею Саксаганського висіло густе, як сироп. Марта сиділа біля відкритого вікна кав’ярні, крутячи в пальцях важку ложку. Навпроти з грохотом всілася Катя, кинувши на стіл велику картонну коробку з логотипом кондитерської.

— Тримай, це контрабанда з Греції, — важко дихаючи, сказала Катя і почала обмахуватися меню. — Оксанка примудрилася передати через якогось знайомого пілота. Там еклери. З солоною карамеллю, як ти любиш. І записка, де вона погрожує проклясти нас, якщо ми не доп'ємо те біле сухе, що залишилося в холодильнику.

Марта відкрила коробку. Запах свіжої випічки й паленого цукру миттєво вдарив у ніс, проганяючи кавовий чад приміщення. Вона взяла один еклер, але їсти не почала.

— Уявляєш, — Катя вже наливала у високі келихи вино, лід у відерці кришився з неприємним сухим тріском. — Вона пише, що Артем щоранку ходить на ринок за свіжими персиками. Сам. Людина, яка раніше без секретарки не могла зварити собі навіть…

— Катю, — перебила Марта, дивлячись на карамель, яка повільно виповзала з тріщини на тісті. — Я видалила свій Notion.

Катя завмерла з пляшкою в руці. Крапля вина впала на поліроване дерево столу й розпливлася калюжкою.

— Що ти зробила? Ти? Видалила ту біблію, де в тебе було розписано, коли треба дихати?

— Я психопатка, так. Але я втомилася, — Марта нарешті відкусила шматок. Солона карамель обпекла язик, смак був занадто інтенсивним. — Я зрозуміла, що в моєму житті є все: контракти, дедлайни, переговори з Данилом. Але там немає жодного пункту про те, щоб просто зупинитися. Я боюся. Боюся, що якщо я хоч на хвилину перестану бігти попереду всіх, то озирнуся — а ззаду нікого немає. Що я взагалі нікому не потрібна без своїх списків і рішень.

Катя поставила пляшку, протягнула руку і сильно стиснула її холодні пальці.

— Марто, ти не розіб’єшся, якщо просто посидиш на місці. Пообіцяй мені, що сьогодні ти не перевірятимеш пошту.

Телефон у кишені Марти коротко вібрував. Вона автоматично витягла його, ігноруючи погляд подруги. Екран блимнув сповіщенням. Лист від Данила.

Тема: Стратегія / 19:00

Я знаю, що ти заблокувала мене скрізь, де тільки можна, Марто. Але робочу пошту ти залишила. Завтра о сьомій вечора я буду в кав’ярні на площі Ринок. Звіти готові. Я теж. Я не буду дзвонити чи караулити під офісом. Я просто чекатиму. Приходь без своїх папок і сценаріїв розмови.

Марта прочитала це двічі. В горлі пересохло. Данило був єдиною людиною, яка за останні пів року змогла підібратися до неї так близько, що Марта злякалася власного серцебиття і просто виставила стіну — сухо, професійно, без пояснень.

— Хто там? — примружилася Катя.

— Ніхто. Робота, — Марта сховала телефон і одним ковтком допила вино. Воно здалося кислим і холодним. — Мені треба йти.

Додому вона йшла пішки, майже бігла через старі двори, де пахло сухою грозою та пилом. Зайшовши в квартиру, вона не увімкнула світло. Скинула туфлі просто біля дверей і сіла на паркет, притулившись потилицею до стіни.

Вона дістала телефон, відкрила нотатки, де ще залишався старий список «Правил безпеки». Палець тремтів, коли вона натискала кнопку видалення. Екран став білим, порожнім. На секунду їй здалося, що разом із цими буквами з квартири викачали все повітря. Вона закрила очі, слухаючи, як за вікном гуде вечірній Львів.

Наступного дня о 18:55 Марта стояла перед дверима кав'ярні на Ринку. Ручка дверей була мідною, холодною. Вона штовхнула її і зайшла всередину. Пахло меленою кавою, корицею та мокрими парасолями — надворі нарешті пустився дощ.

Данило сидів біля вікна. Перед ним стояли дві чашки, від яких уже не йшла пара. Він не переглядав телефон, не читав папери. Він просто дивився на двері. Коли він побачив її — мокру, з розпатланим від вітру волоссям, без її звичної шкіряної папки — його плечі помітно розслабилися.

Марта підійшла і сіла навпроти, навіть не знявши мокрий плащ.

— Кава холодна, — сказала вона замість привітання. Голос зрадницьки сипів.

— Мені байдуже, — Данило підсунув чашку ближче до неї. — Я чекав тебе, Марто. Навіть якби ти прийшла о десятій.

Вона подивилася на його великі долоні на столі. Зазвичай у цей момент вона б дістала блокнот, почала говорити про відсотки, про нові умови поставок, про те, що запізнення на п'ять хвилин — це неповага до її часу. Але зараз вона просто дивилася на його пальці.

— Я видалила всі свої плани, Данило, — тихо сказала вона, піднімаючи на нього очі. — І мені зараз здається, що я падаю з десятого поверху.

Він не посміхнувся, не почав говорити заспокійливі банальності. Він просто протягнув руку й накрив її долоню своєю — сухою, гарячою, з невеликим шрамом на вказівному пальці.

— Ти не падаєш, — спокійно сказав він, і від його голосу в грудях Марти щось остаточно, зі звуком старого дерева, що ламається, тріснуло. — Ти просто нарешті зупинилася. Посидь так трохи. Світ не розвалиться без твого контролю. Я перевіряв.

Марта зробила ковток холодної, гіркої кави. Вона вперше не знала, що буде через годину. Не знала, що відповість, якщо він спитає про майбутнє. Вона просто сиділа в кав'ярні, слухала стукіт крапель по склу і відчувала тепло його руки. Це було абсолютно неправильно, не за регламентом і страшно. Але вперше за багато років їй було дихати легко.