ЕПІЛОГ

Ярина та Горен сиділи на тій самій стіні, де колись ледь не стався їхній перший поцілунок. На невеликому столику між ними стояв глечик домашнього лимонаду (Ярина навчила кухаря, що м’ята й лимони кращі за кисле пиво) та тарілка з булочками, від яких пахло корицею.

— Знаєш, — Ярина відкусила шматочок булочки й мружилася від задоволення, — твоя ідея зробити весілля «тихим і камерним» провалилася в ту саму мить, коли Брок вирішив, що «камерно» — це три бочки ельфійського елю і салют із магічних кристалів Еліаса.

Горен тихо засміявся, поправляючи поділ її сукні, який знову намагався зачепитися за каміння. За цей рік він ніби помолодшав років на десять.

— Я досі згадую обличчя Еліаса, коли він випадково переплутав порошки і замість «золотого дощу» на честь нареченої викликав у залі… зграю блакитних гусей.

— Гусей! — Ярина розсміялася, ледь не впустивши лимонад. — Брок намагався їх порубати, думаючи, що це диверсія ельфів, а ти стояв перед вівтарем і намагався тримати серйозне обличчя, поки один із гусей намагався з’їсти твою весільну стрічку.

— Це була перевірка моєї витримки, — Горен притягнув її до себе, цілуючи в маківку. — Але справжнім викликом став твій танець. Як ти його назвала? «Макарена»? Пів гарнізону три дні ходило з вивихами плечей, намагаючись повторити ці рухи.

— Зате ніхто не думав про Туман, — підморгнула вона. — До речі, Варіс учора показав мені новий малюнок. Там ти у фартуху біля плити. Здається, твій авторитет грізного воїна трохи похитнувся після того, як ти спробував приготувати мені сніданок у ліжко.

Горен тяжко зітхнув, але в його очах була чиста, спокійна любов.

— Це була тактична помилка. Я був певен, що яйця готуються швидше за залізо.

— Нічого, — Ярина поклала голову йому на плече. — Головне, що ми вижили. І що Ульріх тепер замість того, щоб впускати ельфів, сортує капусту в підвалах під наглядом Брока. Колективна терапія працею творить дива.

Вони замовкли, дивлячись, як над Кер-Морвеном сходять дві луни. Туман усе ще клубочився на горизонті, але більше не здавався непереможним. Тепер це була просто погода.

— Знаєш, — раптом сказав Горен, дивлячись на небо, — я іноді думаю про той твій кактус. Тобі справді не шкода, що ти його залишила?

Ярина посміхнулася й міцніше стиснула його руку.

— Кактус шкода. Але тут у мене є цілий замок, який постійно потребує поливу моєю іронією. І один дуже серйозний Лорд, який нарешті навчився сміятися. Чесно, Горене, це значно кращий обмін.

Вона кинула погляд у бік дитячої кімнати, де Варіс зараз, мабуть, читав казку — вголос! — маленьким пажам.

— Мій дім тут, — тихо додала вона. — Навіть якщо тут немає піци й мобільного зв’язку. Зате тут є сенс.

Горен нічого не відповів. Він просто обійняв її так, як умів тільки він — міцно, надійно і назавжди.

Кер-Морвен, колись замок тіней, тепер світився вогнями життя. І це світло було сильнішим за будь-який Туман.

Кінець.

(Створено з використанням ШІ)