РОЗДІЛ 15

Ранок настав занадто швидко. За столом панувала тиша, яку можна було почути. Навіть Брок не жартував, а похмуро розглядав свою тарілку. Горен не піднімав очей; його обличчя знову стало маскою, але Ярина бачила, як напружені його плечі.

Варіс підійшов до неї першим. Він простягнув згорнутий аркуш. Ярина розгорнула його — і серце знову збилося з ритму.

На малюнку були вона, Горен і Варіс. Вони стояли на вежі, а над ними замість двох місяців світило яскраве сонце, і довкола не було жодного Туману. Внизу, дрібними літерами, було написано лише одне слово:

«Дім».

Увесь замок зібрався біля велетенського вузлуватого дерева в центрі подвір’я. Еліас уже завершував ритуал. Повітря довкола стовбура почало вібрувати, розходячись сріблястими колами.

Крізь марево порталу Ярина раптом побачила знайомі обриси — ковиловий степ Хортиці, покручені вітром сосни і далекий синій Дніпро. Повітря з того боку пахло річковою свіжістю й вихлопними газами.

— Пора, пані Ярино, — голос Еліаса тремтів від напруги. — Провід закриється за хвилину.

Ярина зробила крок до сріблястого сяйва. Вона вже відчувала на шкірі подих іншого світу. Треба було лише зробити ще один крок.

Вона озирнулася. Брок віддав їй честь, Марта схлипувала в хустинку. Горен стояв трохи осторонь, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки пальців. Він не просив її залишитися — поважав її право на власний вибір.

І раптом Варіс, який стояв поруч із братом, зробив крок уперед. Він не малював. Не жестикулював.

— Не йди, — прозвучав тихий, хрипкий, але чіткий голос хлопця.

Його перші слова за кілька років.

Горен здригнувся, ніби його вдарило струмом, і нарешті підвів погляд на Ярину. У цьому погляді було все: благання, обіцянка і та любов, яку він так довго ховав під гранітом.

Ярина подивилася на сонячне Запоріжжя в порталі. Там був спокій. Безпека. Її засохлий кактус.

Потім — на похмурий Кер-Морвен, на підлітка, який заговорив заради неї, і на Лорда, чиє серце вона навчила знову битися.

Вона зробила крок.

Але не вперед, у сріблясте сяйво, а назад.

Срібляста стіна порталу спалахнула востаннє й розтанула, залишивши лише тихий шелест листя Старого Древа. Усі затамували подих.

Ярина розвернулася до Горена й звично підняла брову.

— Ну що, Лорде, — сказала вона, хоча голос трохи тремтів. — Здається, вам доведеться терпіти мою іронію значно довше, ніж три дні. І, до речі… — вона підійшла до нього впритул, ігноруючи етикет і сотні свідків. — У нас ще купа роботи. Ми так і не вирішили, де в цьому замку буде кабінет сімейної терапії.

Горен не відповів словами. Він просто зробив те, що мав зробити ще на вежі.

Притягнув її до себе і поцілував — так, ніби цим поцілунком запечатував угоду між двома світами.

— Ласкаво просимо додому, Ярино, — прошепотів він, коли вони нарешті відсторонилися.

Варіс усміхнувся і вперше за довгий час міцно обійняв їх обох.

Туман за стінами все ще лишався небезпечним, ельфи й далі плели інтриги, а Еліас залишався буркотуном. Але тепер у Кер-Морвена була людина, яка знала, де в темряви вимикач.

Минув рівно рік від дня, коли сріблясте марево порталу зникло назавжди, залишивши Ярину у світі двох місяців та одного дуже впертого Лорда.

Сьогодні Кер-Морвен було не впізнати. Замок більше не нагадував похмуру декорацію до фільму жахів. На вікнах з’явилися яскраві фіранки (Ярина особисто змусила Марту навчити дівчат вишивати не лише герби, а й «нормальні квіточки»), а у внутрішньому дворику замість суворого плацу тепер облаштували зону відпочинку.

Солдати все ще тренувалися, але тепер мали обов’язкові «психологічні вихідні» та гуртки за інтересами.