РОЗДІЛ 14

Ярина сиділа на підлозі, притулившись спиною до барила, і намагалася згадати, як правильно дихати. Адреналін поволі відступав, залишаючи дрібне тремтіння в руках.

Горен підійшов до неї. Його обладунки були вкриті пилом, обличчя — у сажі, але очі… в них стояв такий первісний, неосяжний жах, якого вона не бачила навіть під час нападу Туману на плацу.

Він різко, майже грубо, підхопив її під лікті й підняв на ноги.

А наступної миті просто притиснув до себе. Це було не романтичне, кіношне обіймання — це була хватка людини, яка щойно ледь не втратила єдиний сенс життя. Металевий нагрудник тиснув їй у груди, він важко дихав у її волосся, і вона знову відчула, як шалено б’ється його серце — тепер воно не просто стукало, воно калатало, мов набат.

— Ти ледь не… — він не зміг закінчити. Його руки тремтіли на її спині.

— Горене, я в порядку, — прошепотіла вона, занурюючи пальці в його розпатлане волосся. — Я ж психолог. Я виживаю навіть у чергах у поліклініці, а тут якийсь дід із дзеркалом…

Але він не відпускав. Навпаки, притис ще міцніше, ніби намагався сховати її у власній броні, захистити від усього — від ельфів, від Туману і, головне, від порталу, який мав забрати її завтра.

— Я не випущу тебе, — прогарчав він їй у плече. — До біса Еліаса з його розрахунками. До біса Запоріжжя. Я бачив, як світ навколо тебе потемнів, і в той момент… я зрозумів, що Кер-Морвен без тебе — просто купа каміння.

Ярина затамувала подих. По щоці скотилася сльоза — перша за весь час її перебування тут. Іронія зникла. Залишилася тільки ця неможлива, абсурдна, болюча близькість.

— Тобі доведеться мене відпустити, — тихо сказала вона, хоча сама ще міцніше вчепилася в його плащ. — Бо якщо ти мене зараз не відпустиш, я просто забуду, як мене звати.

Він трохи відсторонився, але рук від її обличчя не прибрав. Великі пальці обережно витерли її сльози.

— Завтра відкриється шлях, — сказав він, дивлячись їй просто в душу. — Еліас каже, це шанс раз на сто років. Але якщо ти зробиш крок назад… якщо залишишся… Я не зможу пообіцяти тобі спокійного життя. Але обіцяю: ти більше ніколи не будеш самотньою у своїй боротьбі.

Ярина глянула на дзеркало, яке Еліас обережно забирав до лабораторії, а потім — на чоловіка перед собою. І раптом зрозуміла: її «домашнє завдання» в цьому світі виявилося значно складнішим, ніж вона думала.

— Знаєш, Горене, — вона ледь усміхнулася крізь сльози, — у моєму світі кажуть, що додому завжди хочеться. Але дім — це не адреса. Дім — це там, де твоє серце не намагається вискочити з грудей від страху за іншого.

Ніч перед від’їздом виявилася довшою за всі попередні разом узяті.

Ярина сиділа на широкому підвіконні, дивлячись на дві луни. Вона перебирала в пам’яті своє життя в Запоріжжі, наче стару колоду карт: квартира на дев’ятому поверсі з видом на заводські труби; робота в школі, де вона щодня намагалася достукатися до підлітків, які воліли бути будь-де, тільки не в кабінеті психолога.

Вона згадала свій кактус на підвіконні — єдину живу істоту, за яку несла відповідальність.

— Він точно засох, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати. — Я ж забула його полити ще до тієї фатальної прогулянки.

Там, у своєму світі, вона була корисною, функціональною… але чи була щасливою? Там її чекав порожній автовідповідач і холодний чай. А тут… тут на неї дивилися як на диво. Тут її іронія ставала ліками, а її присутність — світлом.