РОЗДІЛ 10

Вечір обіцяв бути або катастрофою, або тріумфом. Ярина вирішила, що якщо вже пити вино в похмурому замку, то робити це з комфортом. Вона змусила Марту притягнути в малу залу купу м’яких хутряних накидок і розкласти їх просто біля каміна.

Коли двері відчинилися, на порозі з’явився Горен. Він виглядав так, ніби йшов на переговори з ворогом, а не на келих вина. За ним, мов тінь стародавнього знання, дріботів Магістр Еліас, притискаючи під пахвою якийсь особливо товстий і підозрілий сувій.

— О, інтелектуальний десант прибув! — підморгнула їм Ярина, розливаючи густе, як кров, вино по кубках. — Сідайте, Магістре, не бійтеся. Ці хутра не кусаються, я їх особисто приборкала.

— Я прийшов лише тому, що Лорд стверджує, ніби ви володієте «наукою про душу», — почав Еліас, вмощуючись на край крісла з таким виглядом, ніби воно було заряджене магічною пасткою. — Але душа — це ефір! Її не можна препарувати вашими словами про «сенсорні шоки».

— Магістре, — Ярина відкинулася на спинку, смакуючи вино. — Ваша проблема в тому, що ви вважаєте душу кришталевою вазою, до якої страшно доторкнутися. А я вважаю її складною операційною системою. Якщо ви завантажуєте в неї тільки «файл» страху перед Туманом, вона починає «глючити».

— «Глючити»? — Горен насупився, повільно обертаючи кубок у великих руках. — Це знову твоя мова гінців у жовтих шатах?

— Майже. Це коли ти хочеш бути героєм, а твій організм каже: «Друже, я хочу під ковдру й какао, а не махати мечем», — засміялася Ярина. — Ось ви, Горене. Ви ж такий серйозний, що навіть мухи біля вас літають по команді «струнко». Невже вам ніколи не хотілося просто... проспати ранкову перевірку варти?

— Обов'язок — це не те, що можна «проспати», — відрізав Горен, але в кутиках його очей з’явилася ледь помітна іскра.

— Знаєте, що я помітила? — продовжила Ярина. — У вас у замку все таке... пафосне. Скелі Відчаю, Подих Ельфів, Кер-Морвен. Ви навіть вечерю називаєте «трапезою в залі тіней». Якби ви назвали ці скелі, наприклад, «Булочки з корицею», Туман би просто посоромився туди приходити. Ви ж його самі запрошуєте своєю похмурістю!

Еліас обурено пихнув:

— Це стародавні назви, освячені кров'ю!

— Це маркетингова помилка, Магістре! — Ярина підняла палець. — От уявіть: ельфи готують напад, питають шпигуна: «Куди йдемо?». А він такий: «На Булочки з корицею». Та вони ж помруть від сміху по дорозі!

Горен раптом видав дивний звук — щось між кашлем і хрипом. Його плечі здригнулися. І раптом залу наповнив глибокий, щирий, неймовірно оксамитовий сміх. Лорд Горен сміявся.

Він відкинув голову назад, і маска «гранітного володаря» нарешті розбилася. Його обличчя в світлі каміна вмить змінилося: суворість розтанула, губи стали м’якшими, а очі засвітилися теплом, від якого Ярина на мить забула, як дихати.

«Боже, який він красивий», — майнула в неї думка, і це був уже не професійний аналіз, а цілком жіночий захват.

Вона спіймала себе на тому, що розглядає лінію його вилиць і пасмо темного волосся, що впало на лоб. У животі щось солодко стиснулося — те саме почуття, яке вона зазвичай допомагала лікувати іншим, але тепер сама була беззахисною перед ним.

— Булочки... з корицею... — видавив Горен, витираючи сльозу сміху. — Еліасе, уявляєш, як би це звучало в літописах? «Битва за Велику Корицю»?

Магістр лише безнадійно махнув рукою, але теж сховав усмішку в бороді.

Горен заспокоївся, але не відвів погляду від Ярини. Тепер він дивився на неї інакше — не як на проблему, а як на жінку, яка щойно зробила те, чого не змогли роки магії: змусила його відчути легкість.

— Ти дуже дивна істота, Ярино з Запоріжжя, — сказав він тихіше, і його голос торкнувся її шкіри, мов дотик. — Ти приносиш хаос, але цей хаос... смачніший за мій порядок.

Ярина відчула, як серце пустилося в галоп, випереджаючи будь-яку логіку. Вона прийшла сюди рятувати світ від депресії, а тепер здавалося, що рятувати треба її саму — від цього чоловіка з очима кольору нічного неба.

Еліас, відчувши, що атмосфера в кімнаті стала надто «ненауковою» для його нервів, поспішно пробурмотів щось про недописані сувої й зник за дверима, залишивши по собі запах сухої шавлії.

Ярина та Горен залишилися наодинці. Камін догорав, кидаючи на стіни довгі, тремтливі тіні. Пауза затягнулася, ставши настільки густою, що її можна було різати ножем — тим самим, яким Горен так люто розправлявся з хлібом зранку.

— Знаєш, — нарешті мовив Горен, підводячись і простягаючи їй руку. — «Булочки з корицею» — це, звісно, стратегічний хід. Але я хочу показати тобі, чому я так тримаюся за ці похмурі скелі. Ходімо.

Вони піднімалися вузькими сходами Північної вежі. Ярина йшла попереду, відчуваючи його присутність спиною — він був як джерело тепла в холодному кам’яному колодязі. Коли вони вийшли на оглядовий майданчик, у неї перехопило подих.

Над Кер-Морвеном розкинулося небо, якого вона ніколи не бачила. Зірки тут були величезними, мов розсипані діаманти, а замість одного місяця в зеніті стояли два: сріблястий і другий — ледь помітний, блідо-рожевий. Туман унизу здавався тихим молочним морем, що не наважувалося піднятися до зірок.

— Вау... — прошепотіла Ярина, підходячи до зубчастого краю стіни. — Жоден планетарій у Запоріжжі не видав би таку картинку. Це... терапевтично.