РОЗДІЛ 7

— Ви зробили те, що ми вважали неможливим, пані, — прошепотіла Марта, вплітаючи тонку стрічку в косу Ярини. — Я бачила, як Туман забирав мого старшого брата. Ми просто стояли й дивилися, як він кам’яніє. Магістр сказав: «Змиріться, його тут більше немає». А ви… ви просто не погодилися з ним.

Ярина заплющила очі, відчувачи, як спадає денна напруга.

— Я просто не вірю в неминучість, Марто. У нас кажуть: поки людина дихає, є шанс. А ваш Туман… він як чорна діра для емоцій. Він не вбиває тіло — він забирає сенси.

Марта зітхнула й відклала гребінець.

— Замок тепер такий порожній. Раніше тут на свята музика грала так, що в сусідньому селі було чути. А тепер… тільки відлуння кроків варти. Лорд Горен… він став як ця скеля, на якій ми стоїмо. Він думає, що якщо закриє серце, то Туман не знайде шпарини, щоб увійти.

— Він захищається, — м’яко зауважила Ярина, аналізуючи почуте. — Гіперопіка над підданими та повна самоізоляція. Класичний випадок лідера в кризі. А де ж його родина? Невже немає нікого, хто міг би розбавити цю суворість?

Марта озирнулася на двері й підсунулася ближче до Ярини.

— Мала бути наречена. Пані Елара з південних земель. Вона була гарна, як весняна квітка. Але коли вона побачила Туман уперше… коли побачила, що лорд більше часу проводить на стінах, ніж із нею… вона злякалася. Сказала, що не хоче бути вдовою при живому чоловікові в замку, який пожирає світло. Вона поїхала, навіть не повернувши обручку.

— І Горен вирішив, що почуття — це слабкість, яка заважає виживати, — підсумувала Ярина. — Типова травма відторгнення на фоні глобальної катастрофи.

— Він після того став ще похмурішим, — продовжила Марта. — Відмовився від будь-яких сватань. Каже, що його дружина — це Кер-Морвен, а діти — його мечі. Тільки про молодшого брата, Варіса, ще дбає, але і той… мовчить, як тінь.

Ярина подивилася на своє відображення. Вона бачила жінку, яка прийшла з цивілізації, де серце латають словами, у світ, де серце заковують у сталь.

— Знаєш, Марто, — Ярина розвернулася до дівчини й взяла її за руки, — Туман забирає життя, бо люди здаються. А лорд став замкненим, бо йому ніхто не сказав, що боятися — нормально. Але сьогодні він побачив, що знання можуть бути сильнішими за стародавні прокляття. Це була наша перша перемога над його параноєю.

Раптом у двері постукали. Це був не делікатний стук Марти, а важкий, владний удар, від якого здригнулася завіса.

— Лорд Горен чекає на вас у малій залі, — пролунав голос капітана Брока. — Негайно.

Марта перелякано зойкнула. Ярина ж лише спокійно поправила рукав сукні.

— Ну що ж, — сказала вона, — здається, наш «гранітний лорд» хоче провести позачергову сесію. Марто, не бійся. Сьогодні ми навчили їх дихати, завтра навчимо говорити.

Шлях до малої зали виявився набагато приємнішим, ніж Ярина очікувала. Капітан Брок, який ще вдень виглядав живим утіленням суворості, під дією «магії» її спокійної впевненості раптом ніби «відтанув». Виявилося, що під важким панциром ховається людина з непоганим почуттям гумору.