РОЗДІЛ 6

Ярина ще не встигла закрити важкий фоліант, як бібліотеку прорізав звук, від якого кров застигла в жилах: довгий, хрипкий удар дзвона, що переходив у болючий ультразвук.

— Туман! — вигукнув Еліас, і його обличчя вмить постаріло. — Швидше до вікна. І не смійте виходити на терасу!

Ярина підбігла до вузького стрільчастого вікна.

Те, що вона побачила, не було схоже на звичайне природне явище. З боку Скель Відчаю на замок насувалася стіна. Не біла й не сіра — брудно-жовта, сизувата, і всередині неї щось пульсувало, наче велетенські легені.

Під стінами замку, на нижньому подвір’ї, саме перебувала група молодих гвардійців. Вони не встигли добігти до важких грат — Туман накрив їх миттєво, мов лавина.

Ярина притиснула долоні до холодного скла, дивлячись, як жах стає реальністю. Люди не падали замертво. Вони завмирали в дивних, ламаних позах. Один із воїнів підняв руку, наче хотів захиститися, — і так і застиг, перетворюючись на живу статую. Очі залишалися розплющеними, але зіниці розчинялися, стаючи білими, як молоко.

— Вони… вони не дихають? — прошепотіла Ярина.

— Дихають, — похмуро відповів Еліас, стаючи поруч. — Але їхні душі вже не тут. Туман випиває свідомість, залишаючи порожню оболонку. Якщо не витягнути їх протягом години — вони ніколи не повернуться.

Ярина дивилася на марево, і раптом серце провалилося кудись у безодню. Щось у цих пульсуючих жовтуватих клубах здалося їй знайомим. Не магічно знайомим — реально.

Вона згадала Запоріжжя. Дніпрогес у листопаді. Не величний краєвид, а страшні промислові викиди в безвітряну погоду, коли над містом зависає важкий смог, від якого дере в горлі й паморочиться в голові. Вона згадала панічні атаки своїх пацієнтів, які описували стан майже так само:

«Наче навколо мене стіна. Я все бачу, але не можу поворухнутися. Повітря стає густим, як кисіль, і я розчиняюся в ньому».

— Це не просто магія, — голос Ярини став твердим, професійним. — Це концентрована депресія. Це психосоматичний параліч, роздутий до масштабів стихійного лиха. Магістре, цей туман не випиває душі. Він вимикає волю. Люди бачать у ньому свої найгірші страхи, і мозок просто дає команду тілу: «завмерти, щоб вижити».

Двері бібліотеки розчахнулися.

На порозі стояв Горен. Його обладунки були вкриті інеєм, а на обличчі запеклася крапля крові. Він виглядав як розлючений бог війни.

— Еліасе! Захисний контур слабшає! — гаркнув він, навіть не подивившись на Ярину. — Давай свої кристали, або за годину в цьому замку залишаться лише овочі!

Він розвернувся, щоб бігти назад, але Ярина перегородила йому шлях.

— Горене, стійте! Ваші кристали не допоможуть, якщо ви будете просто ставити стіни. Людей на подвір’ї можна врятувати!

Лорд зупинився й подивився на неї так, ніби вона була божевільною.

— Їх не врятувати, відьмо. Кожен, хто вдихнув Подих Ельфів, стає «порожнім». Це закон цього світу.

— Це закон вашого незнання! — крикнула вона у відповідь. — У моєму світі ми виводимо людей з таких станів. Їм потрібен звуковий якір, сильний подразник для органів чуття! Якщо ви дозволите мені…

Горен схопив її за лікоть. Його очі палали темним вогнем.

— Ти хочеш вийти туди? У цей жовтий ад?

— Я хочу зробити свою роботу, — Ярина вирвала руку. — Марто! — гукнула вона служницю, яка тремтіла в кутку. — Мені потрібен оцет, сильна настоянка м’яти або будь-що, що має різкий запах! І дзвони! Нам потрібно багато дрібних дзвоників — або просто бийте металом по металу прямо біля їхніх вух!

Горен застиг. Він бачив перед собою не шпигунку. Він бачив жінку, яка дивилася на магічну смерть як на клінічний випадок, що підлягає лікуванню.

— Добре, — процідив він. — Спробуй. Але якщо ти помилишся — я особисто зачиню двері вежі за тобою назавжди.

Це був момент, який назавжди розділив життя замку на «до» та «після».

Коли Ярина збігла на нижнє подвір’я, Туман уже почав повільно відповзати, залишаючи після себе липкий, солодкуватий присмак і трьох нерухомих юнаків, що застигли посеред бруківки.

Марта, бліда як крейда, тремтячими руками тримала таз із розчином різкої настоянки, яку встигла схопити в алхіміка. Гвардійці навколо трималися на відстані, стискаючи руків’я мечів: для них ці троє вже були «мерцями», порожніми оболонками, яких зазвичай просто вивозили за ворота.

— Назад! Дайте їм кисню! — гаркнула Ярина.

Вона впала на коліна перед наймолодшим гвардійцем, якому на вигляд було не більше вісімнадцяти. Очі — скляні. Ярина різко змочила хустку в настоянці й притиснула до його носа, одночасно почавши сильно розтирати мочки вух.

— Слухай мій голос! — кричала вона прямо йому в обличчя. — Ти тут, у Кер-Морвені! Твоє ім’я? Згадай, як тебе звати! Бійся, злися, роби що завгодно — тільки не мовчи! Марто, бий у щит! Сильніше!

Марта почала гатити залізним черпаком по щиту, що лежав поруч. Звук був нестерпним — але саме це й було потрібно.

Раптом хлопець здригнувся. Груди піднялися в судомному вдиху, а білки очей почали наповнюватися живим кольором. Він закашлявся, хапаючи ротом повітря, і вчепився в рукав сукні Ярини.