РОЗДІЛ 5

— Пані Ярино, ходімо, я покажу вам сад! — Марта з’явилася ніби з-під землі; її очі світилися збудженням. — Мій лорд наказав… він сказав, що віднині я ваша особиста прислуга. Тільки ваша!

Ярина здивовано підняла брови, встаючи з-за столу.

— Особиста прислуга? Марто, у моєму світі ми називаємо це «асистенткою», але я не впевнена, чи Горен розуміє різницю. Що саме він тобі наказав?

— Сказав бути вашою тінню, — Марта повела її стежкою, викладеною гладеньким річковим камінням. — Допомагати з сукнями, розчісувати волосся і… ну, стежити, щоб ви не впали в колодязь або не викликали випадково грозу.

Сад Кер-Морвена зовсім не був схожий на хортицькі хащі. Тут панував дивний, майже штучний порядок. Дерева мали сріблясту кору, а листя було не зеленим, а глибокого смарагдового кольору з фіолетовими прожилками.

— Дивись, які квіти, — Ярина зупинилася біля куща, суцвіття якого нагадували кришталеві дзвоники. — У нас таке назвали б екзотикою. Марто, розкажи мені, як тут усе влаштовано? Хто ці люди, які ходять по стінах зі списами?

— Це варта, пані, — Марта обережно відвела гілку з шипами. — У замку все просто: є Меч, є Слово і є Кров. Меч — це капітан Брок і його хлопці. Вони захищають нас від ельфів-тіней. Слово — це магістр Еліас. Він старий, буркотливий і знає всі мови світу, навіть ті, якими говорять камені.

Ярина провела пальцями по шорсткій корі смарагдового дерева.

— А Кров?

— Кров — це лорд Горен, — голос Марти став тихішим. — Він останній зі свого роду. Цей замок стоїть на Скелях Відчаю вже триста років, і поки в жилах лорда тече його кров, замок не впаде. Але він дуже самотній, пані. Магістр Еліас каже, що Горен несе на собі тягар усіх душ, які загинули в останній облозі.

Вони вийшли до невеликого фонтана, де замість води текла дивна срібляста рідина, що не видавала жодного звуку.

— Тобто він — єдиний закон тут? — запитала Ярина, намагаючись зрозуміти структуру влади. — Немає ніяких рад, мерів, поліції?

Марта засміялася, і цей звук був напрочуд теплим у цьому холодному кам’яному місці.

— Поліції? Не знаю, що це. У нас є воля Лорда. Він судить, він карає, він милує. Але він справедливий. Інші лорди за скелями могли б спалити вас на вогні тільки за ці ваші білі черевики. А наш… він бачить, що ви інша.

Ярина сіла на край фонтана.

— Він бачить у мені загрозу, Марто. Психологія вчить, що люди бояться того, чого не можуть пояснити. Для нього я — рівняння з багатьма невідомими.

Вона подивилася на замок — масивний, похмурий, він нависав над садом як застиглий велетень.

— А хто ще живе тут, крім воїнів і магістрів? Є діти? Сім’ї?

— Тільки челядь і родини тих, хто служить у варті, — Марта зітхнула. — Останнім часом дітей мало. Після того, як Туман прийшов до лісів, люди бояться народжувати. Кажуть, Туман забирає сни.

Ярина зачепилася за цю фразу.

— Забирає сни? Це цікаво. У моєму світі це називають депресією або хронічним стресом. Марто, здається, вашому Кер-Морвену потрібна не тільки нова каналізація, а й серйозна групова терапія.

Служниця лише кліпнула очима, не розуміючи й половини слів, але відчуваючи: ця дивна жінка в сукні з чужим запахом принесла в замок щось таке ж неминуче, як весняна повінь.

— Ходімо далі, пані, — Марта потягнула її за рукав. — Я покажу вам Північну вежу. Звідти видно дорогу до Скель. Там зараз стоїть варта — лорд чекає на якісь вісті.

Ярина підвелася, обтрушуючи сукню. Прогулянка тривала, і з кожним кроком вона розуміла: цей замок — не просто фортеця. Це великий, хворий організм, де кожен нерв натягнутий до межі. І вона, Ярина Володимирівна, психолог із Запоріжжя, можливо, єдина, хто може знайти, де саме болить.

— До бібліотеки? — перепитала Марта, і її голос зірвався на шепіт. — Пані Ярино, навіщо вам те пильне й похмуре місце? Там же… там книжники! І магістр Еліас! Він не любить, коли хтось торкається його сувоїв. Кажуть, деякі книги там мають зуби й можуть відкусити пальця, якщо ти не знаєш правильного слова.

Ярина Володимирівна засміялася, хоча всередині прокинувся професійний азарт.

— Марто, я працювала в шкільній бібліотеці під час практики. Повір: після дев’ятикласників, які малюють у підручниках з біології, мене не налякає жодна книга з зубами. Мені треба зрозуміти, куди я потрапила. Психолог без інформації — як воїн без меча.

Марта ще довго хрестилася — чи робила якийсь місцевий жест захисту від зурочення, — але піти проти волі «пані», яку призначив сам лорд, не наважилася.

Вони піднімалися вузькими гвинтовими сходами, де повітря ставало дедалі сухішим і пахло старою шкірою та якимось специфічним гірким зіллям. Нарешті важкі двері, оббиті залізом, зі скрипом відчинилися.

Бібліотека була грандіозною. Величезні полиці здіймалися під саму стелю, зникаючи в напівтемряві. Замість звичних корінців із написами на кшталт «Золота серія детективів» тут стояли масивні томи в дерев’яних палітурках, заковані в ланцюги.

У центрі зали, за величезним столом, заваленим паперами, сидів магістр Еліас. Побачивши Ярину, він повільно підняв голову, і його монокль блиснув у світлі свічки.