РОЗДІЛ 3

Ярина залишилася наодинці з темрявою та тріскотом свічки. Коли вона змінила свій звичний спортивний костюм на довгу, до самих п’ят, сорочку, відчуття нереальності тільки загострилося. У дзеркалі на неї дивилася героїня готичного роману, а не спеціалістка з дитячої психології.

Вона лягла на ліжко, яке виявилося несподівано м’яким — мабуть, набитим справжнім гусячим пухом, — і втупилася в темряву під високою стелею.

«Так, Ярино, давай проаналізуємо ситуацію, — прошепотіла вона собі. — Це захисна реакція психіки. Ти просто перевтомилася на Хортиці. Макс знову щось ляпнув, Аня знову нила про інтернет, ти прилягла під дубом і заснула. Зараз ти прокинешся від крику: “Ярино Володимирівно, ми знайшли жабу!”. Зараз… ось зараз…»

Вона міцно заплющила очі, порахувала до десяти й різко розплющила їх.

На стелі все ще темніли масивні дубові балки. За вікном не було чути гуркоту потяга, що проходить мостом Преображенського. Натомість звідти долинав протяжний крик якоїсь нічної істоти та шелест лісу, що пахнув чужою магією.

«Гаразд, — подумала вона, відчуваючи, як важка втома нарешті бере своє. — Якщо це сон, то він занадто деталізований. Навіть мій шлунок вірить у те м’ясо, яке я їла. А якщо ні… то завтра мені знадобиться дуже багато кави. Якої тут, швидше за все, немає».

Вона згорнулася калачиком, намагаючись не думати про Горена, який, можливо, саме зараз стоїть за дверима або дивиться у своє вікно, розробляючи план, як викрити «відьму-шпигунку».

Ранок настав безжально швидко.

Сонячне світло, пронизливо чисте й яскраве, вдарило крізь вузьке вікно, малюючи на кам’яній підлозі золоті смуги.

Ярина Володимирівна розплющила очі. Жодної жаби, жодного 9-Б. Тільки балдахін над головою й тиша, яку порушувало лише далеке іржання коней.

У двері постукали — делікатно, але наполегливо. Марта зайшла, тримаючи оберемок тканини, що пахла лавандою й воском.

— Доброго ранку, пані… чи як вас там… — дівчина ніяково присіла в напівреверансі. — Мій лорд наказав принести це. Сказав, що ваші «магічні штани» лякають кухарів, а замок — не місце для розбійницького вбрання.

На ліжко лягла сукня глибокого винного кольору з цупкої тканини, зі шнурівкою на корсеті й довгими рукавами. Поруч — м’які шкіряні черевики без підборів.

Ярина сіла на ліжку, потягнулася, відчуваючи, як ниють м’язи після вчорашніх пригод, і подивилася на налякану служницю. Час було вмикати професійні навички.

— Марто, підійди ближче, будь ласка, — м’яко сказала вона, усміхаючись тією самою усмішкою, яка розслабляла навіть найзапекліших хуліганів. — Не бійся. Я не кусаюся і не перетворюю людей на жаб. У моєму світі це взагалі вважається негуманним.

Дівчина зробила обережний крок, усе ще стискаючи край фартуха.

— Ти сьогодні дуже рано встала, так? У тебе під очима легкі тіні, — зауважила Ярина, підводячись. — Багато роботи перед поверненням лорда?

— Ой, багато, пані! — Марта зітхнула, і греблю її мовчання прорвало. — Лорд Горен рідко буває в доброму гуморі, а після поранення — то взагалі… Усі ходять навшпиньки. А ще ж треба було ваші ці… «кросіки» почистити. Ми з конюхом годину їх розглядали. Такої шкіри в нашому краї немає!

— Це еко-шкіра, Марто. Майже магія, — усміхнулася Ярина, кладучи руку дівчині на плече. — Дякую за турботу. Без тебе я б тут зовсім розгубилася. Як думаєш, ця сукня мені пасуватиме до очей?

Марта вперше підняла погляд і розквітла усмішкою.

— О, так! Ви в ній будете як справжня пані. Тільки волосся… ваш цей «чубчик»… він такий дивний.

— Це символ свободи, — засміялася Ярина. — Марто, скажи по секрету: твій лорд завжди такий… напружений? Чи це в нього просто ПТСР після битви з ельфами?

— Пете-що? — дівчина нахилила голову. — Він суворий, пані. Кажуть, у нього серце з граніту скель за лісом. Але він чесний. Тільки… дуже самотній. Ви тільки не кажіть йому, що я таке говорила! Він мене в підземелля кине.

— Твоя таємниця зі мною в безпеці, — підморгнула Ярина. — Слухай, а де тут можна знайти гребінець? Бо мій «символ свободи» скоро перетвориться на гніздо для місцевих пташок.

За десять хвилин Марта вже не просто допомагала їй зашнуровувати сукню, а захоплено розповідала про місцевого коваля, який їй подобається, і про те, що лорд Горен пів ночі ходив своєю залою, роздумуючи про «відьму».

Ярина стояла перед дзеркалом у новому вбранні. Сукня була важкою й незручною після спортивного костюма, але надавала їй певного статусу.

«Отже, Марта — моє джерело інформації. Вона добра, але Горен явно наказав їй стежити. Треба бути обережною, але щирою. Щирість — найкраща зброя проти параної».

— Ну що, Марто, веди мене на сніданок. Де там наш «гранітний» лорд? Пора навчити його снідати без бажання когось стратити.

Сад виявився не менш дивним, ніж ліс за стінами: квіти тут мали надто насичені кольори, а альтанка була сплетена з живих гілок, які, здавалося, самі виросли у формі купола.

Горен чекав її, сидячи за невеликим кам’яним столом. У світлі ранку він здавався ще більш монументальним. Навіть без обладунків, у простій білій сорочці з розстебнутим коміром, він випромінював силу, що ніби тиснула на простір довкола.