РОЗДІЛ 2

Марта повела її темним коридором до ніші, де за важкою завісою ховався місцевий «комфорт». Коли Ярина побачила кам’яний стілець із діркою, що вела просто в темну прірву під стіною вежі, вона відчула, як її сучасне «я» тихенько благає про депортацію.

— Гравітаційна каналізація… — прошепотіла вона, дістаючи з заплічника пачку вологих серветок. — Психологічна стійкість, Ярино. Це просто новий досвід. Як похід на байдарках, тільки з привидами та лицарями.

Вона вмилася з мідного таза, старанно відтираючи з обличчя залишки хортицького пилу. Дзеркальце із заплічника показало їй дівчину з трохи розгубленим поглядом, але з ідеально рівним чубчиком.

Коли Ярина увійшла до столової, Горен уже чекав. Кімната була залита теплим світлом десятків свічок, що відбивалися у важких срібних кубках. Запах запеченого м’яса з травами був настільки насиченим, що шлунок Ярини зрадницьки забурчав.

Горен сидів у кріслі з високою спинкою, змінивши понівечені обладунки на просту сорочку з чорного льону. Без заліза він здавався менш грізним, але водночас небезпечнішим. Тонкі пальці впевнено тримали ніж.

— Сідай, — він указав на місце навпроти. — Марта сказала, ти дивно вмивалася. Використовувала «білі ганчірки», які пахнуть як квіти з саду ельфів. Ти чистиш не тільки розум, а й шкіру магією?

Ярина сіла, намагаючись не накинутися на їжу одразу.

— Це вологі серветки, Горене. У моєму світі ми називаємо це цивілізацією. А щодо магії… — вона подивилася йому просто в очі, — ви запитували про «магію Розуму». Давайте прояснимо: я не читаю думок. Я читаю реакції. Ви зараз напружені, ваше ліве плече вище за праве — ви відчуваєте біль, але намагаєтеся його приховати, бо вважаєте вразливість слабкістю. Це не магія. Це психологія.

Горен відрізав шматок м’яса й підніс його до рота, не зводячи з неї погляду.

— Пси-хо-ло-гія, — повільно повторив він. — Схоже на закляття заклику демонів. Скажи мені, Ярино, чи твоя «психологія» може пояснити, чому ти, тендітна жінка в дивних черевиках, не тремтиш перед чоловіком, який може наказати кинути тебе у вежу назавжди?

Ярина відламала шматочок хліба.

— Бо ви, Горене, — мій перший пацієнт у цьому світі. А я ніколи не боюся своїх пацієнтів. Мені їх зазвичай шкода.

Горен завмер. Ніж із легким дзенькотом торкнувся тарілки.

— Тобі… шкода мене? — у його голосі пролунав небезпечний холод.

Це був момент, коли іронія зіткнулася із суворою середньовічною параноєю. Горен відкинувся на спинку крісла й почав розглядати її так, ніби вона була невідомим видом отруйної комахи.

— Скажи мені, Ярино, — він зробив паузу, виділяючи кожне слово, — у твоєму краї всі жінки одягаються як пажі чи розбійники? Ці твої… штани. І це взуття з «білої шкіри» невідомого звіра. Жодна шляхетна пані чи навіть селянка не вийде так до людей. Ти приховуєш свою стать чи це одяг для швидкої втечі?

Ярина ледь не поперхнулася хлібом. Вона подивилася на свої сірі джогери та кросівки.

— Це спортивний костюм, Горене. У моєму світі це символ здоров’я і мобільності. Ми цінуємо комфорт. А щодо світу… — вона зітхнула, підбираючи слова. — Я з України, з міста Запоріжжя. Це дуже далеко звідси. Настільки далеко, що ваші карти, мабуть, закінчуються ще за тисячу миль до мого дому. Там немає лордів у латах, зате є електрика, інтернет і…

— Досить, — Горен підняв руку, перериваючи її. В його очах спалахнув холодний вогник тріумфу. — Ти плетеш гарні казки, «психологине». Електрика? Інтернет? Це звучить як назви темних міст за Туманними скелями. Твоя мова, твої речі, твій зухвалий погляд… Ти не просто мандрівниця. Ти відьма-шпигунка.

Ярина закотила очі.

— О боже, знову цей сценарій. Слухайте, якби я була шпигункою, я б прийшла в чомусь менш помітному, ніж білі кросівки, які світяться в темряві!

Горен хмикнув, але обличчя його залишилося кам’яним.

— Можливо, це частина твого підступного плану — вдавати божевільну, щоб приспати мою пильність. — Він підвівся, і його висока постать кинула довгу тінь на стіл. — Оскільки ти врятувала мені життя, я буду милостивим. Ти залишишся тут як моя гостя. Тобі дозволено ходити замком і садом. Але не намагайся покинути стіни.

Він підійшов до дверей і, вже виходячи, кинув через плече:

— Відпочивай. Ми ще продовжимо нашу розмову про твій «Інтернет».

Двері зачинилися. У коридорі до нього одразу підійшов капітан гвардії.

— Лорде? — тихо спитав той.

— Вона бреше, — коротко відповів Горен. — Жодне слово не має сенсу. Пристав до неї Марту, нехай не зводить з неї очей. І постав варту біля вікон саду. Вона надто впевнена для полонянки. Я хочу знати про кожен її крок. Кожне слово, яке вона прошепоче собі під ніс. Якщо вона шпигунка, рано чи пізно видасть своїх господарів.

А в цей час у столовій Ярина Володимирівна доїдала м’ясо, думаючи, що параноя лорда Горена має явні ознаки акцентуації характеру за шизоїдним типом.

— Стежитимеш за мною, значить? — пробурмотіла вона, помітивши, як фіранка на дверях ледь хитнулася. — Ну що ж, Горене, готуйся. Ти ще не знаєш, що таке жити з психологом під одним дахом.