РОЗДІЛ 1

Галявина була залита сонцем, але атмосфера на ній нагадувала зал очікування на вокзалі, де скасували всі рейси. Ярина Володимирівна дивилася, як 9-Б розбився на ворожі угруповання: одні похмуро жували канапки, інші намагалися зловити сигнал мережі, підстрибуючи з телефонами, а Макс знову коментував кожне слово Ані дошкульним сарказмом.

Спроба провести гру «Дзеркало почуттів» провалилася — діти дивилися на неї як на інопланетянку, що пропонує їм їсти пісок. Напруга в повітрі була такою густою, що її можна було різати ножем.

— Так, діти, — Ярина натягнула професійну усмішку, хоча всередині їй хотілося просто заритися в листя. — У вас вільний час. П’ятнадцять хвилин. Я відійду трохи вбік, подивлюся на скіфський стан, про який писали в буклеті. Далеко не розходьтеся!

Вона рушила вглиб заростей, мріючи лише про одне: хоча б десять хвилин не чути слова «кріндж» і не розбирати черговий конфлікт.

Хортиця шелестіла. Ярина пробралася крізь густі кущі, спустилася в невелику балку, де повітря раптом стало дивно прохолодним. Вона сіла на повалений стовбур старого дуба, заплющила очі й зробила глибокий вдих, як вчила на тренінгах з релаксації.

— Вдих — спокій, видих — тривога… — прошепотіла вона.

Але коли розплющила очі, спокій зник.

Навколо висів дивний, перламутровий туман, крізь який ледве проглядалися дерева — але це були не хортицькі акації. Це були велетенські, вузлуваті сосни, що підпирали небо. Здалеку долинув звук — важкий, металевий «дзинь!», а за ним — люте гарчання.

«Невже реконструктори з Кінного театру заїхали аж сюди?» — майнула думка.

Ярина підвелася, обтрушуючи спортивні штани. Почуття відповідальності — а раптом хтось із учнів забрів сюди і встряв у бійку? — змусило її піти на звук. Вона розсунула кущі… і застигла.

На галявині, забризканій справжньою — надто яскравою для кіно — кров’ю, билися двоє.

Перший був неймовірно високий, у чорних, посічених обладунках. Його бліде обличчя й темні очі палали такою люттю, що Ярині захотілося негайно виписати йому курс заспокійливого. Його суперник — тонкий, майже невагомий, із довгими вухами, що стирчали з-під сріблястого волосся, — рухався з нелюдською швидкістю.

Чоловік у чорному важко дихав, його плече було розірване, а меч тремтів у руці. Ельф — хоча Ярина тоді подумала: «Нічого собі грим у хлопця!» — заніс шаблю для останнього удару.

І тут у Ярини прокинулася шкільна мама.

— Ей! Ви що робите?! — крикнула вона, виходячи з кущів і вже на ходу витягуючи з заплічника пляшку води. — Ви ж його зараз справді вб’єте! Зупиніться! Це небезпечно для здоров’я!

Обидва воїни завмерли. Ельф здивовано підняв брову, а похмурий брюнет — майбутній лорд Горен — подивився на дівчину в білих кросівках так, ніби вона була галюцинацією, спричиненою втратою крові.

— Дівчино, тікай! — прохрипів він.

Але Ярина вже впевнено крокувала до них, дістаючи з кишені антисептик.

Ельф зневажливо скривився, готуючись відмахнутися від неї, як від набридливої мухи, але саме в цю мить чоловік у чорному здригнувся. Його очі закотилися, і він з оглушливим брязкотом упав на землю. Меч вислизнув із руки, а дивна синювата аура навколо нього миттєво згасла.

— О Боже! — вигукнула Ярина. — Він же справді поранений! Йому потрібен лікар! Негайно!

Вона кинулася до нього. Обличчя було блідим, губи синіли, а розірване плече виглядало дуже загрозливо.

Ельф, здається, був збентежений не менше за неї. Він уже збирався завершити справу, але кущі навколо галявини раптом затріщали.

Із туману висипалися воїни в шкіряних і металевих обладунках.

— Лорде! Тримайтеся!

Ельф зрозумів, що час сплив. Кинув на Ярину короткий, сповнений нерозуміння, погляд — і розчинився в тумані.

Ярина вже працювала.

— Кровотеча… так, тиск. Потрібно затиснути.

Вона розстібнула комір туніки, добираючись до рани, а з її заплічника вже вилетіла аптечка.

— Тримайте, — вона сунула серветки одному з воїнів. — Притисніть і тримайте. Якщо не буде пульсу, доведеться робити штучне дихання.

Воїни дивилися на неї так, ніби вона говорила чужою мовою.

— Хто ти така, жінко? — спитав один із них.

— Ярина Володимирівна, шкільна психологиня із Запоріжжя. І я просто надаю першу допомогу. І обережніше! У нього може бути струс мозку!

Коли Горена піднімали на коня, один із воїнів буркнув:

— Беріть і її. Розберемося пізніше. Ельфи можуть повернутися.

— Це викрадення! — обурилася Ярина. — Я заявляю про свої права!

Але її протест потонув у тупоті копит і шелесті туману.

Дорога до замку здалася Ярині суцільним кошмаром наяву.

Вона намагалася тримати професійне обличчя, але коли тебе везуть попереду похмурого бороданя на істоті, яка пахне як справжній кінь, а не як освіжувач повітря «Морський бриз», зберігати внутрішній спокій важко.