Будильник не дзвонив. Він мовчав — демонстративно, образливо, ніби вирішив більше не брати участі в її житті.
Ярина Володимирівна розплющила одне око й втупилася в стелю маленької орендованої квартири на правому березі Запоріжжя. Десь за вікном, як завжди, гуркотів трамвай, а в повітрі висів знайомий запах промислового ранку — суміш пилу, металу й чогось невловимо рідного.
Вона повільно повернула голову до телефону.
7:15.
Мозок запрацював миттєво.
— О ні… — прохрипіла вона, різко сідаючи в ліжку.
Автобус біля школи мав стояти о сьомій сорок.
Двадцять п’ять хвилин. Рівно стільки, щоб перетворитися із сонної істоти незрозумілого походження на шкільну психологиню, готову рятувати підліткові душі.
Ярина підскочила й метнулася до ванної, дорогою намагаючись згадати, де залишила свій улюблений сірий спортивний костюм — той самий, що додавав солідності й змушував виглядати старшою, ніж вона є насправді. Бо, на думку завуча, людина до тридцяти — це все ще «дитина без життєвого досвіду».
Поїздка була ідеєю директора.
— Ярино Володимирівно, дітям потрібне зцілення природою! Дев’ятий «Б» — складний клас. Криза самоідентифікації, розумієте? Ви ж у нас молода кров! Зробіть їм тімбілдинг!
Класна керівниця, Олена Петрівна, відреагувала значно реалістичніше:
— Там кліщі, багнюка і жодного вай-фаю. Вони вас з’їдять раніше, ніж ви розпалите багаття.
І, якщо чесно, самі учні теж не горіли бажанням міняти ґаджети на «роботу з емоціями».
Ярина закинула в рюкзак пляшку води, блокнот із вправами, аптечку, розчіску — усе, що могло знадобитися для психологічної підтримки, першої допомоги або раптової втечі від колективного бунту.
— Просто вивези їх у ліс, поговори про особисті кордони й повернися живою, — бурмотіла вона, намагаючись одночасно зашнурувати кросівки й приборкати неслухняний чубчик.
Телефон у руці засвітився: 15 % заряду.
— Ну звісно. Ти теж сьогодні проти мене.
Вже вибігаючи з квартири, Ярина раптом зупинилася. На підвіконні стояв горщик із засохлим кактусом — єдиною живою істотою в квартирі, яка не вимагала пояснень, звітів і психологічної підтримки.
Вона винувато усміхнулася.
— Вибач, друже. Повернуся — поллю. Можливо.
Клацнули замки.
Ярина вискочила на сходи, не підозрюючи, що побачить ці двері знову дуже нескоро.
І що наступного разу її поспіхом зашнуровані кросівки ступатимуть не асфальтом проспекту Соборного, а холодною кам’яною підлогою замку, володар якого ніколи не чув слів «особисті кордони».
І, чесно кажучи, не планував вчитися.
Відредаговано: 15.02.2026