Психологічна новела "Рибки"

     Галя з усієї сили пнула важкезні двері під’їзду. Руки несли сина. Гепнула ніби забобонна, закриваючи їх перед смертю, аби нікого не прихопила.
— Галю…— земельно-сумні, по-звірячому розтривожені очі чоловіка намагалися допомогти. — Пляшечку? Підгузки? Що? 
   Друга ніч найхолоднішого літа. Різке світло від раптово увімкнених фар швидкої привело до тями. Жінка на хвильку передала Дмитрика у спітнілі руки батька.
—  Йому нічого не знадобиться, Женю…
— Люблю, — під стогнучий гул мотору проквилив Євген. Двері розхлябаної машини закрилися і, почалася перша мить восьмигодинного Галиного пекла. Легка синтетична кофтина не вбирала сльози. Залізні лоточки для блювоти, обдерта кушетка: напіврадянське приладдя торохкотіло усю дорогу.
— Ма-мо-о, — занадто усвідомлено простогнав дворічний Дмитрик. 
—  Так, мій хороший, — цілувала гарячі пальчики,— потерпи…— Ковтнула повітря. У тому «мамо» сталевою занозою стирчало маленьке, навіть не тисячоденне життя.
   Великий прозорий акваріум, схожий на «Титанік», холодив скляним кольоровим лоном. Дурні золоті рибки не виконали жодного Галиного бажання. 
— Мамочко, можете їхати додому, а коли все скінчиться, вам зателефонують.
—  Ідіотка, — подумала Галя, кинувши на медсестру вовчий погляд, — це ― моя дитина, я не піду нікуди, — витерла червоний мокрий ніс синтетичною кофтою. 
Дмитрика судомило. Галя тримала своє п’ятнадцятикілове серце на руках, допоки не знадобився кисень. Її живіт спазмував. Дві таблетки но-шпи. І віра, що любов переможе все. Жінка дрібно тремтіла. Відкритим ротом хапала стерильне повітря. Трималася і тримала. Ще гарячу долоньку Дмитрика і низ свого живота, в якому пульсувало життя. Ніч гнала по етапу.
—  Ох, дітки… — завідувач реанімації схилився над Дмитриком. — Крововилив у стовбур головного мозку. На жаль…— повсякденно махнув білим халатом, видихнув і обернувся до скляної Галі. 
—  Скільки йому? — лікар опустив голову і вибачився. 
—  Мамочко, може б вам поїсти?
—  А? Голодна, як собака, — крижаний стільчик рипнув. Ранок непроханим гостем ступив крізь жалюзі. Вікно виходило на шкільне подвір’я. Старшокласники ганяли м’яча.   Галя ковтала резинову кашу і пила перемерзлий кефір у п’ятихвилинках між обкладанням льодом, щоб хоч якось збити жар у Дмитрика. Тіло не піддавалося лікам. Від запаху крові, сечі і ячмінної каші нудило, давався взнаки токсикоз.
—  Пульс валить за двісті! — тріснутими обсохлими губами крикнула із палати. Вона мріяла про теплі шкарпетки. І кінець. Шукала ангелів і Бога, який мав забирати. Але виганяли лише її. Двічі. Це був не її Дмитрик: пожовклий із заточеним носиком пупсик, весь у трубочках. Вдих і стоп.
—  Нема…— і старий х'юавей полетів між лікарняних подушок. Остання секунда восьмигодинного пекла капнула на синтетичну кофтину.
  Прозорий акваріум навіть не сколихнувся. Галя бережно поклала дитячий хрестик у сумку. Холодна жменя на хвильку розімкнулася від постійної судоми і у смітник полетів тест на вагітність. Бог приходив: аби забрати сина і залишити надію, що пульсувала під серцем.  Галя подумала про рибок.