Розділ 14

— Що такі гарнюні дівчатка п'ють, та й без чоловіка? — питає один з них.

Я повільно звожуся на ноги, але ті погано мене тримають, тому пляшка випадає з рук.

— Воу, воу, воу, — підхоплює мене чорнявий хлопець, маленького зросту у костюмі Адідас.

— Не торкайтесь мене, — шиплю вириваючи його руки зі своєї талії.

— Ой, йой йой, та не потрібно корчити з себе неприступну.

— Ти не в тому положенні, — підхоплює інший і вони заливаються сміхом.

Повільно нагинаюся і підіймаю пляшку. Схиляю голівку на бік.

— Дуже довго я була «не в тому положенні». Роками я жила в токсичній клітці, де мені довбали мізки.

Чоловіки застили. Дивилися на мене, як на обкурену.

— Знаєте, моя свекруха – справжнє пекло. З одного боку терпіти мене не може, з іншого не дозволяє нам з чоловіком переїхати. Хіба то життя? — питаю і дивлюся прямо в їх п’яні очі.

— Походу, пані долити потрібно, — каже той, що малого зросту і протягує мені свій Бермікс.

А нехай. Без сумління беру і відпиваю лимонну-спиртову рідину.

— Не переживай. Ти така не одна, — біля мене сідає небритий високий чоловік, від якого тхне цигарками, — Я теж таким через тещу став. Падло, переїхала у мою квартиру, а мене навіть не запитали.

— Як не запитали? — питаю, а сама помічаю, що ледь можу рухати язиком від сп’яніння.

— А ось так. Дружина лише перед фактом поставила.

— Добре, що в мене тещі немає, — засміявся той, що малого зросту.

Сидячи у компанії трьох п’яних чоловіків мені здалося, що мене розуміють. Страшно не було. Здавалося, що гірше морального терору, який я відчуваю дома – не може бути нічого. Відчувала себе ніби на сеансі психотерапевта, тільки тут – з цими чоловіками не було ніяких професійних кордонів. Той що малого зросту – Василь, високий - Валік і третій найтихіший, але не менш п’яний – Іван.

Василь не соромився облапувати мою талію, а я і не зважала. Я розповідала про свою ненависть до свекрухи, а вони, як старі друзі підтримували.

— Вліпити їй би меж очі, — говорила з невідомою для мене ненавистю, — Вона мені «Віко, не можна годувати дітей одними кашами; Віко – ти не вдячна дружина; Ти взагалі мого сина кохаєш?» Яке твоє собаче діло – махала руками перед очима чоловіків — От яке їй діло? Живи собі жінко – собою займайся. Ні, я просто розслабитись не можу. Все їй, паскуді, від мене щось потрібно.

Івана послали за пивом, а Василь з Валіком тямовито махали головами.

— Та чого ж ти стримуєшся? — не вгамовувався Василь — Скажи ж їй все, що думаєш!

— Та не може вона, — втрутився Валік — Якби це так легко було.

— Чому ж не легко?

— Ой, - махнув рукою Валік, — Буде в тебе теща – зрозумієш.

Він дістав коробку цигарок і простягнув мені.

— Не курю.

— Бери, бери – хоч тут не стримуйся.

А він правий. Скільки можна стримуватися?

Він кладе мені в рота дешеву цигарку й підпалює запальничкою.

— Трясця, — починаю кашляти.

«До чого ти докотилася?» — не вгамовувалась моя підсвідомість чи совість.

«Пішла до дідька!» — лаюсь про себе і втягую дим.

Я жила завжди по канону, за правилами. Добре навчалася. Одружилася цнотливою. Слухалася чоловіка, тому не виходила працювати. Родила йому доньку, коли той захотів дітей. А я? Де я була все своє життя? Хіба не мала права просто жити, як хочеться?

— Валік, — хлопнула високого чоловіка, який сидів ліворуч від мене, — От скажи, як жити так, аби робити що сама хочеш.

Він закурив цигарку і опустив голову.

— Якби я знав… якби я знав…

Я кинула недопалену цигарку на землю і втоптала її тендітними босоніжками. Палити мені не сподобалось.

— От я живу, як хочу, — втрутився Василь, — Можна, якщо захотіти.

— Ти живеш з мамою, — відповів Валік.

— Але ж як хочу, — засміявся.

Я теж засміялася. Не те щоб мені було смішно, просто під алкоголем все давалося простішим. Ніби проблеми розчинилися, або я набралася сили, аби їх подолати.

Коли Іван приніс нам всім по пляшці пива – я одразу простягнула перед ним п’ятдесят гривень.

— Та бери, це за знайомство — відповів той.

Іван був тихим. Лише по його скляних очах і невпевненій поставі я могла зрозуміти, що він теж п’яний, як решта.

Сидячи на лавці з пляшкою пива у руках – відчувала себе вільною. Байдуже, що вже вечоріло, байдуже, що свекруха зараз перемиває мені кісточки. Єдине, що хотілося – забрати звідти доньку і почати нове життя.

— Валік, як би я хотіла піти з дому.

— Я теж, — зітхнув той.

— Чому ми не можемо?

— Ти знаєш, — він відпив з пляшки.

— Та й таке, — іноді вставляв свої «п’ять копійок» Іван.

Я схиляла голову то на плече "друга по нещастю" Валіка, то на плече запального Василя. Іван же то сідав, то ставав з пляшкою навпроти нас кидаючи іноді не більше двох слів.

Коли сутінки заполонили все подвір’я і діти з дитячих майданчиків розходилися по домівках – я скочила на ноги.

— Ти вже йдеш? — запитав Валік.

— Не йди, ще побудь трохи, — підхопив Василь.

Не зважала. Стояла, як вкопана, бо мій чоловік щойно вийшов із під'їзду у білій сорочці і новеньких джинсах.

«Куди це він?» — не одразу зрозуміла.

А потів згадала молоденьку струнку дівчинку, яку він обіймав за талію і цілував у губи прямо в той день, коли ми з психологом купували мені білу сукню, в якій я зараз і була.

— Мій чоловік, — махнула головою чоловікам.

— Ого який, — бовкнув Іван.

Тишком, ховаючись за деревами попрямувала за чоловіком, який сунув прямо по вулиці Буковинська. Це була вулиця вкрита деревами, тому залишитись непоміченою, ще й у сутінках було цілком реально. Лише мої тоненькі каблучки вперто провалювалися в землю, що дуже дратувало.

Обернувшись я помітила, що мої нові знайомі сунуть прямо по слідах чоловіка. Василь легенько помахав мені рукою.