Розділ 13

Пройшлов місяць.

Отримавши першу заробітню плату, яка була трішки більшою за ставу – придбала свекрусі шубу з кролика, яку ми знайшли на базарі.

Для неї це стало справжнісіньким св’ятом. Вона цілий день крутилася перед дзеркалом і навіть запросила своїх подруг-сусідок на чаювання.

Мені же весь цей час було не до неї. Артем Миколайович загрузив мене книгами, які я ще мала йому переказувати на наших сеансах. Спочатку я протестувала, але згодом стала зачитувала їх до дірок. Раніше думала, що моя проблема з чоловіком унікальна. Що я не виберусь, але… насправді всі сценарії уже відбулися до мене. Мені лиш потрібно почерпнути мудрість інших людей, які пройшли щось подібне.

А найбільше, що зрозуміла – я жила у залежних стосунках, бо ж вільною не відчувала себе, по суті нею ніколи не була. Думала, що вільна, а після народження доньки відчула нарешті на повну наскільки була залежною.

Сиджу перед дзеркалом у салоні краси і подумки собі посміхаюся.

«Ти все зможеш» — повторюю для себе.

Я зробила манікюр, педикюр, брови, наростила вії і зараз сиджу з фольгою на голові. Вирішила стати блондинкою. Чому ні? Ще з підліткового віку це мріяла. Тепер, коли я наважилась жити за власними правилами – буду робити те, що мені хочеться. Нікому не дозволю мені вказувати, навіть якщо інші, як моя свекруха, будуть називати це «егоїзмом»

Сьогоднішній день був похмурим. Небо застилало сіре полотно, яке погрожувало от-от пролитися дощу. Але в салоні була атмосфера літнього свята.

Моя молоденька стиліст-перукав принесла мені філіжанку запашного капучино і наказувала розслабитись. Так я і зробила.

Не могла уявити, що тратити гроші на себе – так приємно. Ти стаєш ніби центром якогось маленького всесвіту, де руки майстринь готові на все, аби зробити тебе красунею.

Телефон вібрував від дзвінків чоловіка вже декілька разів. Так не хотілося відповідати. І лише коли пролунав п’ятий виклик поспіль - наважилась.

— Де ти? — перше, що питає.

— З подругою, — відповідаю підморгуючи перукарці.

Вона теж мені всміхається і заглядає у фольгу, аби перевірити, як фарба «взялася»

— З якою подругою?

— Перепрошую, як Вас звати? — пошепки питаю перукарку.

— Христина, — відповідає та.

— З Христиною.

— З якою Христиною? Я прийшов, а тебе, ще досі немає дома!

Була всього шоста, тому я здивувалася, що мій чоловік так рано прийшов додому.

— Здається твій робочий день ще ж не закінчився, — відповідаю.

— Мій що? А-а. Так сьогодні раніше відпустили.

«Якщо відпустили, то хоч раз проведи його з дитиною» — хочу сказати, але стримуюсь. Взагалі, якби у мене було власне житло, я би не стримувалась ні на мить. А так… боюся всіх цих сварок з чоловіком і свекрухою.

— То ти коли будеш? — питає мене.

Відхиляю телефон в сторону.

— Скільки ще часу займе фарбування? — питаю Христину.

— Години дві, не менше. Ми ще ж мали Вам кінці підстригати.

— Через дві години, — відповідаю чоловіку.

— Скільки? Та де ти швендяєш? Щоб була через п’ять хвилин! Або я за себе не ручаюсь! — кричить мені в слухавку.

Вибиваю і відключаю телефон.

Так добре було до того, як я не взяла цю кляту слухавку.

— Чоловік? — питає перукарка.

— Угу.

— Одні проблеми з ними, — почала перукарка, — Був у мене колись чоловік. Одружилася у вісімнадцять, а у двадцять розлучилася.

«Знайшла чим хизуватися»

— А чому розлучилися?

— Не дозволяв мені працювати. Заробляв середню зарплатню, знімав за них квартиру і ще вважав, що це дуже багато. Вважав, що маю радіти і мовчати в ганчірочку. Добре, що мені вистачило мізків зупинити це до того, як у нас би діти появились. Тепер от пройшло п’ять років. А я заробляю більше чим він…

Перукарку понесло так, що вона розповідала про своє життя доти, поки остаточно не змила фарбу і не почала сушити волосся феном.

А я в цей час лише дивилася на своє відображення: брови, довгі вії, світле волосся. В дзеркалі на мене дивилася вже не замучена домогосподарка, якою я була до цього, а красива жінка, яка знає собі ціну.

От би такою гарною прийти додому і перебрати свій гардероб. Лише відчуваю, що мене чекає не дуже приємна розмова з чоловіком.

— Ось і все, — говорить перукарка, — Як Вам?

— Дивовижно! — Відповідаю зачаровано.

Додому поверталася на крилах глибокого задоволення собою.

Йшла заглядаючи у дзеркальні будівлі магазинів, бо не могла повірити, що я можу бути настільки красивою.

Коли підійшла до дверей квартири – затамувала подих.

— Тримайся, — прошепотіла сама собі.

— О, явилася, — першою до мене вискочила свекруха. — Я ж тобі Міша кажу, що вона ніколи вчасно не приходить. Вештається не зрозуміло де. Ой, - вона театрально схопилася з серце, — Мішо йди сюди, — крикнула, — Йди, бо я зараз впаду.

Знявши босоніжки, першою справою я обійняла свою донечку і направилася на кухню, аби там подарувати їй смаколики, які накупляла у магазині.

— Віка? — у Міши аж нижня щелепа відвисла.

— Ти диви! А я казала! Вона ще та егоїстка! На роботу їй треба, аби були гроші себе як ляльку фарбувати. Срамота! І це заміжня жінка, — не вгамовувалась свекруха.

— Віко, це що таке? — голос чоловіка.

— А що таке? — питаю стримуючи емоції.

— Ти чому мене не питала, коли йшла фарбуватися? І що це в тебе з очима?

Невже у тридцять років я повинна виправдовуватися через те, що хочу відчувати себе красивою?! Невже вони справді мене не розуміють?!

— Це називається фарбування брів і нарощення вій. "Два де" технологія, якщо тебе цікавить.

Свекруха відштовхує Мішу просуваючись ближче до мене.

— Проститутка, — шипить мені, — Ти як проститутка!

Донька, яка пила сік з печивом в руках дивилася на нас із цікавістю. Але я бачила в її очах занепокоєння.

— Нехай буде так, — байдуже відповідаю.