Розділ 12

Лебединка.

Скільки спогадів виринає у пам’яті від цієї алеї і озера, на якому у теплу пору завжди можна побачити гордих білих птахів – лебедів. Вони живуть тут сім’ями, горнуться один до одного ніби парочка закоханих і тим самим заохочують молодь, які гуляють тут - до поцілунків. 

Тут я була не раз зі своїми кавалерами під час навчання в університеті. До того, як зустріти Мішу - залицяльників у мене було не менше чим у Мадонни під час її молодості, але потім… Я зустріла Мішу. Такого брутального на вигляд і ніжного всередині. Він розтопив мою неприступність. До нього я зустрічалася із хлопцями не більше двох тижнів. А потім вони мені набридали. Але з ним все було по іншому.

Згадую, як ми тут кормили лебедів печивом і від цього щемить у грудях. Цівка сліз пролилася по щоках, але вчасно їх витерла, аби їх не побачив мій психолог, який йшов поруч.

— Розкажіть мені про найщасливіший день свого життя, — раптом пропонує він.

Найщасливіший? В голові проноситься сотні щасливих днів у гуртожитку, навчання і прогулянок з друзями по Рівному.

— В мене він був не один, — кажу посміхаючись.

Сьогодні я відчувала себе богинею. Хоч і зрадженою чоловіком.

Одягнула білу приталену сукню з чорним поясом і чорними босоніжками. І ця прогулянка на Либединці… Як же давно я не прогулювалась в гарному вигляді серед людей. Заміжнє життя змінило мене настільки, що такі звичайні речі проносять у мені хвилю ейфорії.

— Це добре. Розкажіть, що перше спало на думку. 

— Це було під час навчання, — починаю розповідь, — Тоді я була інакшою. Не в сенсі, гарнішою чи менш втомленою. Просто повністю інакшою. Я мала багато друзів і залицяльників. Фарбувалася кожнісінького ранку перед дзеркалом і носила мініспідниці. Це був час, коли ніщо мене не обтяжувало. Ну можливо лише сесії, бо в мене була ціль – отримати диплом з відзнакою.

— І що? У Вас вийшло?

— Так. Я завезла його до батьків, бо все одно не хочу працювати за спеціальністю.

— Ви це зробили для них, чи самі хотіли диплом з відзнакою?

— Для них, — признаюся. — Сама я не розуміла, що хотіла. Просто жити – ось і все.

На мить зупиняюсь.

— Напевно тому опинилася тут де я є. Якби більше думала би про майбутнє, то до цього часу – твердо би стояла на ногах. А так… Не знаю, що робити зі своїм особистим життям і відсутністю грошей, — затуляю обличчя руками, — Хочу проснутися на шостому курсі і послати до біса свого ще майбутнього чоловіка. Чому не можна подорожувати в часі? — питаю і сама собі посміхаюся.

«Що верзу?»

— Все гаразд, — заспокоює мене Артем Миколайович, — На Вашому місці було багато жінок. Вони справились і Вам удасться.

— Справді? Хто?

— Багато хто. Десятки моїх клієнток. Одна з них працювала медсестрою. А після зради чоловіка звернулася до мене. Зараз працює директором магазину, веде свій блог і купила квартиру у новобудові.

— А чоловіка покинула?

— Так. Вона цього хотіла. Я не маю права казати клієнтам зберігати шлюб чи залишати його після зради. Не всі здатні щасливо жити в такому шлюбі, але в деяких сім’ях сім’я після такого стає сильнішою. Все індивідуально. Ви самі повинні зробити цей вибір. Але для цього звісно потрібно аби чоловік дізнався, що Ви знаєте про зраду.

— І як же він дізнається, коли Ви мені кажете, аби я нічого йому не розповідала?

— А Ви розповісте. Лише так, що він сам захоче покинути коханку.

«Покинути коханку?!»

— Я звісно хочу цього, проте… він так віддалився від мене. Давно не бачила, аби він проявляв свої теплі почуття, пристрасть або навіть турботу. Просто всуває мені після зарплати гроші на все необхідне і вважає, що цього достатньо, — видихаю, — Мені здається, навіть якщо він покине коханку, він все одно не буде зі мною близький.

— А Ви?

— Що я?

— Ви зможете це пережити і бути близькою зі своїм чоловіком?

Ось воно – питання, яке мучить мене з дня, коли я побачила Мішу в обіймах іншої. Мені хочеться вирвати його з лапищ того молодого дівчиська, але… Що робити далі – не знаю.

— Занадто сильно я розчарувалася, — відповідаю, — І це не через зраду. Це сталося після народження доньки.

— А що було тоді?

— Він почав брати додаткові години на роботі і замість того, аби повертатися в шість – повертався і повертається о десятій. Каже, що хоче аби ми скоріше назбирали грошей на власне житло. Але цим самим він залишив мене сам на сам із новонародженою дитиною і його мамою, яка стала ще більш нервовою після появи внучки.

— Вікторіє, Вам ще деякий час потрібно подумати. Але Ви повинні пам'ятати, що чоловік потрібен для спільного життя, а не для того аби приносив Вам гроші. Пробачте, що так виражаюся. Просто Ви повинні кохати.

— Розумію, — кажу.

А сама відчуваю, що вже нічого не розумію. Моє життя здається мені каламбуром.

— Не говоріть йому, що знаєте про зраду. Ви повинні його знову зацікавити. Розтопити лід. А якщо Ви не захочете, то зможете помститися йому.

— До речі, про яку помсту Ви говорите?

— Стати щасливою без нього, — він посміхнувся.

Я посміхнулась у відповідь.

— Ви станете справді щасливою. Не будете вдавати, — продовжував психолог, — Ми зробимо з Вас ту, якою Ви хочете стати. Або тою, якою Ви відчували себе під час навчання.

Він дістав зі свого портмане блокнотик і ручку.

Я думала, що він як завжди почне щось нотувати, але натомість простягнув його мені.

— Що це?

— Моє наступне завдання.

З підозрою заглядаю в очі психологу.

— Ви, до речі, одяглися для цього просто ідеально, — сміється.

— Кажіть вже!

— Ви тримаєте в руці блокнот з ручкою. В цьому блокноті Ви повинні назбирати не менше семи номерів чоловіків. Озирніться навкруги, підійдіть до жертви, включить свої чари, якими колись володіли. 

— Що? Яких ще чоловіків?

— Це надасть Вам більшої сміливості і впевненості.