Розділ 11

Це було швидко. Напевно, світло і те, не так швидко зреагувало би, як я.

— Пробачте, — кажу дивлячись у сполохані очі Артема Миколайовича, — Прошу, я просто…

— Ви перехвилювалися, — втручається він, — Все гаразд, — витирає однією рукою губи, — Це не Ваша провина.

— Дякую, — кажу, а сама відчуваю себе просто нікчемою.

— Вікторіє, думаю нам слід прощатися.

— Так, так. Мені потрібно бігти до доньки.

На тому і попрощалися.

Я бігла з парку в сторону тролейбусної зупинки. Не оглядалася.

«Що я взагалі творю?»

Сонце вже сховалося за горизонтом.

«Що я творю?»

Люди засовуються в маршрутку ніби кілька в консервну банку.

«Що я творю?»

Ледь всовуюсь в помаранчеву маршрутку і думаю лише одне: «А що я відчувала?»

Ніби вуаль заборони вщент розбилася на маленьку шматочки. Артем Миколайович ніяк не відповів на мій поцілунок і це було найнестерпніше. Хоча що я хочу? Власний чоловік не відповідає мені на мої залицяння. Хоча чи власне він мій?

Приходжу додому і не дивуюся тому, що відбувається далі. Інакше бути не могло.

— Де ти швендяла? — шипить свекруха одразу, як я заходжу у квартиру.

— В мене була зустріч. По роботі.

— Ми не домовлялися, що на вихідних ти будеш працювати!

— Я не працювала. Сталася невеличка аварія з технікою з якою я працюю.

— А без тебе такі питання не вирішуються?

— Ні, — спокійно відповідаю і беру на ручки Елі, яка прибігла радісно щебечучи: «Уля мама»

Притискаю її до грудей. Як же мені хочеться дати їй кращу маму, чим ту, якою я є зараз.

Хочеться, аби вона гордилася мною.

«Все зроблю для тебе моя маленька» — подумки кажу і цілую її в лобик.

— Йди їж. Я зготувала макарони, — злісно каже свекруха перед тим, як закритися у своїй кімнаті.

Ловлю себе на думці, що люблю коли свекруха ось так ображається на мене.

Тоді вона має звичку закритися у кімнаті і не діставати мене. Вважаю це краще, чим коли вона ходить слідом за мною і довбе мізки.

Міша сьогодні прийшов за звичним графіком – о десятій годині, хоч на роботі не був.

— Ну що там з зарплатнею? — питаю, коли він пішов мити руки у ванну кімнату.

— Каже, що підвищить.

— Ой молодець синочку, — свекруха аж в долоні хлопнула, — Ти у мене молодець. Таких як ти працівників ще пошукати треба. Це ж треба, йдеш о дев'ятій, а приходиш аж о десятій. З таким графіком не кожен витримає. Хано ти будинок за містом купиш – наші всі ахнуть.

Оце так її понесло. Мені аж захотілося всунути в руки їй зроблені мною сьогодні фото.

Міша не відповідає. Він лише посміхається мамі перед тим, як скоштувати вечерю.

— То про що Ви розмовляли? — питаю.

Міша дивиться на мене якось не так, як зазвичай. Напевно через ту розмову по телефону – переживає, чи я не здогадуюсь про його зраду?

— Та про плани, продажі...

— Віко, відстань від нього, — втручається свекруха, — Десята година. Він по твоєму дома не може розслабитися?!

Я знизую плечима.

— Сама то цілими днями десь швендяє, — продовжує нести свекруху, — Я змирилася з роботою. То вона ввечері швидко так кудись зібралася, що я навіть не встигла оговтатись. Хіба не казала, що я вам не нянька? Мішо, — звертається до сина, — Скажи мені щось?

Чоловік опускає виделку з макаронами і дивиться просто на мене.

— Віко, мені не подобається твоє ставлення до мами.

Свекруха вдоволено скала руки на грудях.

— Пробачте, більше не буду, — відповідаю награно.

— Ти дивись на неї! — витріщає свої величезні очі свекруха, — Вона ще зловтішається.

Закатую очі. Не можу це слухати. Як підтримати мене морально після пологів – то вони не могли. А як посидіти з малою, аби мені піти до психолога – то вони теж не можуть. В результаті погана все одно я.

— Віко, — тон Міши посуворішав, — Маєш звільнитися. Ти перш за все мама моєї дитини. Я не дозволю тобі так поводитися з мамою і з нашою дитиною.

— Ага, добре, — на зло їм відповідаю спокійно, — Я дам вам знати, коли звільнюся.

Йду у кімнату. Вислуховувати мораль брехуна-чоловіка не дуже приємне заняття.

Коли він повечерявши приходить – удаю, що сплю.

***

В понеділок робота кипіла.

Мені вдалося продати два курси з англійської і це неабияк мене тішило. Коли ти підраховуєш скільки відсотків тобі зарахують до ставки – неабияк підвищується інтерес до роботи. Такої ейфорії я не відчувала вже досить давно.

Трішки важко працювати по шість годин в день на одному місці. Спина почала затікати, але це набагато краще чим бути цілий день у квартирі зі свекрухою.

Коли о дванадцятій мені зателефонував Артем Миколайович я напружилася. Наш сеанс мав відбутися аж у п’ятницю. Серце стиснулося.

— Доброго дня, Артеме Миколайовичу.

Він привітався і перейшов одразу до справи.

— Розумієте, Вікторіє. Ми маємо припинити нашу терапію. Я дам Вам контакти хорошого спеціаліста.

Його слова як грім серед ясного неба. Він єдина моя підтримка.

— Будь ласка, — благаю, — Пробачте мені. Тоді я була на емоціях. Занадто багато навалилось на мене. Просто Ви єдині з ким я можу поговорити щиро. Прошу Вас, не відмовляйте мені.

— Вікторіє, ні. У мене є правило: не переходити границі професійної етики. Те, що відбулося – недопустимо.

Він вибив.

Було відчуття, що мене покинув єдиний добрий друг.

Через декілька хвилин Артем Миколайович відправив мені повідомлення з номер телефону іншого психолога.

До дідька мені інший психолог! Знову платити гроші і пояснювати все «з нуля»? Абсурд якийсь.

Я здаватися не збиралася. Тому рішуче дочекалася п’ятниці.

«Йому так просто від мене не відчепитися» — думаю і йду в центр де він працює у білій сукні, яку ми купили у "Златі Плаза".

— Пробачте, — говорить мені адміністраторка, — Артем Миколайович вже не приймає.