Розділ 10

Торгові центри.

Для когось це лише сукупність двох слів, проте не для мене.

Коли я вперше з маленького Кривина приїхала в обласне місто Рівне – дивилася на ці будівлі, ніби на фортеці. Вони здавалися мені чимось вишуканим, не для простих смертних, як я. В "Златі Плаза" ми з чоловіком провели не одне побачення у кав’ярні на третьому поверсі. Тут ми купили мені весільну сукню. Тут я дізналася про зраду чоловіка.

— Вікторіє, Ви впевнені? — питає мене Артем Миколайович.

Я досі сиділа, як вкопана на дивані і дивилася на щасливу парочку, які не звертали уваги ні на кого.

— Впевнена.

Хоча віддала би власне життя, аби помилитися.

Стискаю до грудей білу сукню. Тепер не розумію, для чого я її купувала.

Як би я не змінилася – мій чоловік кохає іншу. Це видно по тому, як він дивиться на неї, як прискає до себе. Колись такою дівчиною була я. Колись я танула в його обіймах і впивалася поцілунками.

— Невже кохання так швидко минає? — питаю вголос.

Артем Миколайович кладе на моє плече свою руку.

— Справжнє кохання не минає ніколи.

Він обережно бере сукню із моїх рук і зникає.

Мене не цікавить куди він пішов. Розумію, що зараз я – не найкраща компанія. Моє обличчя випромінює відчай і безвихідь. Я безнадійна невдаха, яка повірила, що народження дитини зміцнить наш шлюб. А все виявилось точнісінько навпаки.

Сліз не було. Лише злість на себе, на Мішу, на дівчину, яка безсоромно припала до його губів. Чи знає вона, що у нього є дружина з дитиною?

Виймаю з сумочки смартфон і ховаюся за манекеном. Навіть, якщо йому буде байдуже на те, що я знаю правду – то покажу любій мамі Вірі, який у неї порядний синочок. Вона ж завжди його захищала у наших сварках.

— Віко, ходімо, — психолог виринає біля моєї спини, поки я намагаюся на фото зловити обличчя благовірного.

— Чекайте, я маю це зробити.

— Для чого?

Повз нас проходять люди, які витріщаються на мене. Все-таки не завжди побачиш, як якась ненормальна ховаючись за манекеном робить фото парочки, яка цілується.

— Правильніше запитати: «для кого?»

— Ви цим нічого не докажете йому. Облиште.

— Можливо йому нічого. Це для свекрухи.

Він легенько бере мене за плече і тягне назад до диванчика.

— Зачекаймо поки вони підуть, — пропонує.

— А далі що?

— Поговоримо, що Вам робити далі.

— Пробачте, Артеме Миколайовичу, але єдине, що я хочу – вийти у несподіваний для нього момент і ляснути добряче по зухвалій мордякі.

Мені здавалося, що моя злість в будь-яку хвилину може підкинути мене і направити на розправу з чоловіком. Не бачу нікого навколо, лише здалеку чую голос психолога.

— Вікторіє, дихайте глибоко. Ми зараз підемо і купимо Вам води. Злість – не найкращий союзник у таких ситуаціях. Ви можете наробити дурниць.

Я перевіряю тим часом зроблені фото на телефоні і задоволено посміхаюся. На одному фото ідеально видно обличчя Міші.

— Я зробила вже одну дурницю – одружилася.

— Не картайте себе. Ви не знали, що Ваш чоловік виявиться слабким.

— Слабким? — я розвернулася до психолога, який сів біля мене поруч, — Він – клятий зрадник. Не слабкий. Лише погляньте на його руки і лисину. Теж мені слабкий…

— Сила людини не в тому, як вона виглядає, — мовив він, — Сила – це бути вірним своєму слову. Бути чесним перед родиною і собою. 

— Хай йому!

Я різко підводжусь і хочу вибігти аби сказати Міші все, що я про нього думаю.

— Не варто, — каже психолог не підводячись з дивану, — Так Ви в його очах кращою не станете.

— А що робити?

— Сядьте, — він бере за руку і тягне на диванчик, — Ви помститеся йому.

— Що? — дивуюся тому, що пропонує, — Хіба психолог може таке порадити?

— Може, але зробити це потрібно правильно.

Не дослуховую. Притискаю свою сумочку зі смартфоном і мчуся на вихід. Мій Міша за ручку з коханкою рушають в сторону сходів.

«Невже веде її на третій поверх?»

— Паскуда, — шепочу від гіркоти.

Артем Миколайович рушає за мною.

Я йду за парочкою ніби примара. Так хочеться підійти в цю хвилину до свого Міши і запитати: «Невже ти знайшов мені заміну? Невже вона краща за мене?»

Звісно, зараз можливо в неї переваги, бо по віці цієї коханки зрозуміло, що вона ще не має дітей. Але ж це тимчасово. Будь-яка молодиця згодом стає мамою і якщо вона хороша мама – розчиняється у своїх дітях.

— Вікторіє, — втомлено повторює психолог, який йде слідом, — Повертайтеся. Давайте з Вами кудись підемо, аби відволіктися.

— Від чого? — питаю не обертаючись, — Від реальності?

— Реальність в тому, що Ви нічого не зміните.

Зупиняюся.

Так він повів її на третій поверх. Там розважальна зона, куди ми ходили з Мішею на побачення.

Повертаюся до Артема Миколайовича.

— Куди Ви там казали піди відволіктися?

***

Ми йшли по алеї парку Тараса Шевченка. Крізь густі, зелені дерева пробивався захід сонця. Все здавалося таким гармонійним, таким теплим і привітним. Лише я, ніби чорна крапка у цій гармонії відчувала душевний біль, який не могла затопити лише слізьми. Не знала як з нею боротися, але на диво у такий складний момент біля мене був психолог. Якби у мене була подруга ми би звісно потім посміялися над цією ситуацією, проте зараз мені було не до сміху. Відчуття було таким, ніби мене кинули у багнюку.

— Коли я був маленьким, бабуся часто водила мене в цей парк на прогулянки, — почав розповідь Артем Миколайович, — Ми гуляли тут до денного сну і вечері.

Було дивно, що мій психолог розповідає мені про себе. Зрештою, він не бере за це гроші, тому напевно має право.

— Ви з Рівного? — вирішую підтримати розмову аби відірватися від власних думок.

— Так, тут народився. Потім навчався у Києві, але все ж повернувся. Люблю своє місто. Воно таке рідне, тихе, надійне.