Розділ 9

Було дивно обирати сукню з Артемом Миколайовичем. Він був одягнений в джинсові шорти і футболку з прінтом емоджі. Якби зустріла його де інде – не подумала, що він працює психологом.

— Сто років не був у "Златі Плаза", — каже роздивляючись навколо.

— Чому так? — питаю роздивляючи магазини.

— Робота, — видихає.

Хотіла сказати: «Розумію», але мені ще рано кидатися такими словами. Я працюю лише другий тиждень, а він напевно віддав своїй праці декілька років життя. Мені стало цікаво, тому запитала.

— Скільки часу Ви працюєте психологом?

— П'ятнадцять.

Скільки? Його відповідь шокує мене, бо він виглядав не набагато старшим за мене. Враховуючи час на навчання, а це шість років – я була вражена.

— Вам це подобається?

— Так, — каже посміхаючись, — Робота не з легкий. Якщо хочеш заробити на житло, гарне авто – потрібно прийняти за день не менше трьох клієнтів, а іноді більше. Це здається лише, що не важко – попрацювати лише три години на день. Але терапія – це не лише той час, коли проводжу з клієнтом у кабінеті.

— Хм… ви кажете «клієнт?» Я чомусь думала, що Ви нас пацієнтами називаєте, — всміхаюсь.

— Я проводжу терапію із людьми, які мають деякі особливості психіки. Але я називаю їх клієнтами. Ми всі різні, не потрібно називати людину «хворою», якщо вона чимось відрізняється від інших.

Ми минаємо декілька магазинів з одягом.

Я так давно ні з ким не розмовляла ось так вільно і відкрито. Хочеться аби це тривало довше.

— Пробачте. А скільки коштує те, що Ви проводите тут час зі мною? — наважуюсь запитати.

— Ні скільки. Заплатите за наступний сеанс, як завжди. А тут я виключно аби допомогти виконати завдання. Я ж сам винен, що задаю Вам їх.

Ми сміємося.

— Знаєте, — признаюся, — Я вважала, що психологи не допомагають людям. Думала, що Ви просто вислуховуєте.

— Ого. Дякую.

— За що?

— За те, що Вам допоміг.

— Хіба Ви рідко це чуєте?

— Та ні, просто хочу здаватися скромним.

Знову всміхаємось. 

Взагалі сміятися я почала напевно лише з ним. До цього останній раз це було декілька років тому. Тоді, коли Міші не було на мене байдуже. Коли він намагався мене здивувати чи розсмішити.

— Зайдімо сюди, — мій психолог потягнув мене у магазин "Oodji".

Людей тут було багатенько. Все-таки сьогодні вихідний.

— Беріть все, що Вам подобається. А потім ми оберемо для Вас ідеальну сукню.

Я несміливо почала водити руками по сукнях, але не бачила ніякої схожої на ту приталену, білу, яку хотіла купити.

Несміливо беру декілька кольорових суконь різних фасонів. Йду в примірочну і починаю міряти одну за одною.

— Що там? — питає психолог стоячи спиною до кабінки.

— Мені нічого не подобається.

— Тоді шукайте саме те. Ми не підемо поки Ви не знайдете особливу сукню.

— Знаєте, — кажу йому поки натягую чергову сукню, — Я взагалі не розумію суть цього завдання. Ви хочете просто зробити мене гарною?

Чую, як він сміється. 

— Ой, Вікторіє. Вам не потрібно ставати гарною. Ви і так гарна. Моє завдання – зробити вас впевненою у цьому.

— Гарна кажете? Тоді чому мій чоловік так не вважає?

— Що Ви маєте на увазі?

Жалкую, що ляпнула про чоловіка.

— Просто він цього давно не каже. Ось я і подумала, що пологи мене змінили.

— Змінили? Ну вагу Ви точно не набрали. Чому ж Ви так думаєте?

— Не знаю. Пробачте. Просто кажу, що відчуваю. З Вами це виходить само собою.

— Говоріть. Ви мій клієнт, а це моя робота.

Не знаю чому, але його нагадування, що я його клієнт засмучували мене. З ним було так легко і просто, що я ненароком хотіла, аби він був моїм другом.

«Це не можливо» — чую в підсвідомості. 

І я згідна з нею.

— Пробачте. Просто я не знаю, що сталося з моїм чоловіком. Спочатку я думала, що це через пологи, потім – що його напружує мама і дочка у квартирі. Але я теж жива людина. Мені хочеться любові. Він обіцяв на вихідні піти в кіно. Ще раніше, не на ці вихідні. Але ми так нікуди не пішли. Кожні вихідні я очікую, що врешті він згадає про мене. А натомість він проводить їх не дома.

— А де ж він у цей час?

— На минулі був з друзями. Сьогодні мав зустрітися із своїм директором. Каже, що від цієї зустрічі залежить його заробітна плата.

— А коли востаннє він проводив вихідні з вами і донькою?

Я замислююсь і ненароком лякаюся від усвідомлення того, що це було більше ніж пів року тому.

— Десь пів року тому, — відповідаю.

Артем Миколайович затихає.

«Він щось підозрює?»

Виходжу з магазину і віддаю всі сукні працівниці.

Далі ще декілька магазинів і ось воно — магазин "Boudoir"

— Там, там, — хапаю Артема Миколайовича за руку і тягну його до манекена, який стоїть на вітрині.

— Ти маєш його приміряти, — відразу каже.

Сприймаю це як знак і чимшвидше одягаю білу, приталену сукню з чорним пояском. Роздивляюся себе у примірочній і вирішую показатися психологу. Врешті останнє слово за ним. Все-таки його завдання.

Коли виходжу – він сидить на диванчику поряд примірочної і клацає щось на телефоні.

— Артеме Миколайовичу, — звертаюся тихо.

Він відриває погляд від екрана і зосереджується на мені. Через його мовчання і округлі очі, я питаю.

— Як мені в ньому?

— Вона ще краща, чим у тієї жінки, — відповідає із захватом.

«Це точно знак»

— Можна мені її купити?

— Так, так, так, — відповідає розгублено, — Чому ж Ви питаєте?!

— Бо це Ваше завдання, — підморгую і йду переодягатися.

Під час переодягання маю відчуття, що не хочу повертатися додому. Хоч вже сьома година вечора – йти не хочеться. Сьогоднішній день я провела із дочкою. Потім вирвалася на зустріч з психологом, а далі що? Раніше ми проводили вихідні з Мішею, а зараз всі вихідні він знаходить важливіші справи за мене. Ось і сьогодні замість того, аби провести день із мною і Елі – він пішов на зустріч зі своїм директором.