Розділ 8

Перший день на новій роботі – завжди бентежний. Але коли це перший день роботи у твоєму житті – аж ноги підкошуються від хвилювання.

На мій подив ніхто не сміявся і не засуджував мене за те, що я ніколи не працювала. Так, я проходила практику під час навчання – про це і розповіла керівництву.

Мій бос – пристаркуватий сивий чоловік маленького зросту. Він розмовляв зі мною, ніби з маленькою, але я не заперечувала. Врешті від нього залежить моя зарплатня.

Ми сиділи в його кабінеті, поки він відверто розглядав мене і розповідав про компанію.

— Отже, Вікусю. Якщо будеш гарно працювати буде тобі і кар’єрний ріст, і заробітна плата достойна. А ті хто працювати не хоче – більш як три місяці у нас не залишаються.

Побачивши мої перелякані очі – додав:

— Ні, ні. Ми їх не звільняємо. Просто самі люди хіба захочуть працювати лише на ставку? А робота у нас специфічна. Клієнти бувають різні. Тому, якщо хочете стати стресостійкою – Велком ту наш дружній колектив, — він засміявся.

Робочий простір мені дали такий, як і в інших: стіл з перегородками, монітор і гарнітура.

— Ось шаблон, — повненька дівчина всунула мені у руки папір А4, — Я твій куратор на момент стажування, — її голос був байдужий і втомлений, — Ось тисни цю кнопку, — показала пальцем на монітор, — І тоді включиться продзвін. Говори поки по шаблону. Слухай як біля тебе інші говорять. Згодом зрозумієш.

Коли в гарнітурі почула голос першого клієнта, а це був вихідний виклик, я ледь не виключила з переляку. Але так, як моя кураторка стояла біля мене – я цього не зробила. Як тільки почала вітатися по шаблону – клієнт одразу же вибив.

Я подивилася на Катю, так звали цю повненьку дівчинку.

— Нічого. Чекай наступного. Більша частина буде вибивати.

І так тривало до вечора.

На місяць мене під'єднали до продзвіну, де я повинна продавати онлайн курси англійської. В цій компанії фірми змінюються, тому цього місяця я продаю онлайн курси, з наступного мені дадуть інше завдання.

— Як успіхи? — питає мене мій сивий керівний Павло Михайлович.

— Сьогодні не вийшло продати нічого, — кажу засмученим голосом.

— Нічого. Таке буває, але пам’ятай. Надалі ти повинна продати хоч щось за день.

Додому все ж поверталася у гарному настрої.

Завдяки роботі я не лише почала спілкуватися з людьми, але й відчула себе комусь потрібною. Відчула, що я не просто робот для зміни підгузків і варіння каш. Тепер я «оператор». Нехай це не престижна посада, але на цьому здаватися не збиралася.

Весь наступний тиждень за довгий проміжок часу я була в стабільному настрої. Хоч деякі люди, яким я телефонувала посилали мене до біса і кричали, аби їх номер видалили. Моєму щастю не було меж.

Свекруха на мій подив добре справлялася з донечкою і навіть не набридала мені дзвінками. Все було так, як я хотіла. Тому коли під кінець тижня прийшла до психолога, думала з ним прощатися.

— Ви мені так допомогли, — посміхалася на всі зуби, — Думаю, що це буде наш останній сеанс.

На мить Артем Миколайович затих. А потім додав:

— Так розумію. Вам зараз потрібно економити кошти.

— Та ні! Я нарешті відчуваю себе щасливою. Саме цього я хотіла.

Він схиляє голову на бік. Так пильно дивиться на мене, що моя посмішка зникає.

— Це лише ейфорія від перемоги над собою, — говорить спокійно.

— Думаєте мені потрібна ще терапія?

Він не відповідає на це питання.

— Де ті фотографії, що просив Вас зробити?

Фотографії? Геть забула. Швиденько дістаю телефон і віддаю у руки психологу. Повертаюся аби сісти на свій диванчик, але він заперечує.

— Ні. Ні. Сядьте біля мене.

Несміливо, але присідаю біля нього на краєчок його диванчику. 

— Ось ця, — він показує на екрані дівчину в білій приталеній сукні.

— На вашу думку, в чому вона успішна?

Я роздивляюся жінку, яка найбільше мені сподобалася серед тих, які бачила в "Екваторі"

— У всьому, — відповідаю.

— Хм… З чого Ви так вирішили?

— Просто... Дивіться: вона струнка і їй не важко на підборах – отже здорова; вона одягнена стильно і виглядає доглянутою – отже має гроші; вона ходить не дивлячись собі під ноги – отже впевнена у собі.

Артем Миколайович повертається і дивиться просто на мене.

— Браво!

— Дякую, — всміхаюся йому.

— Але Вікторіє. Хочу підмітити, що Вам не обов’язково бути схожою на всіх цих жінок. Ви повинні створити себе самі. Стати такою, яку би Ви самі любили. Ви же знаєте, що таке любов до себе?

— Чула про таке.

— Коли Ви будете щасливою і закоханою в себе, то до решти людей не будете мати претензій. Ви лише будете дозволяти також Вас кохати без лишніх слів, чи зобов'язань. Розумієте?

— Не дуже, — признаюсь.

Він чухає потилицю, а потім простягає мені знову екран телефону з жінкою у білій сукні.

— От Ви би сказали, що вона живе в гармонії із собою?

— Так.

— А чому?

Роздивляюся знову жінку, яка здавалася мені трішки старшою за мене. Вона була елегантною, на фото вона не помічала, що її фотографують, але при тому вийшла на фото так, ніби йшла по червоній доріжці. Спину тримала рівно, голову прямо, волосся слухняно опускалося на одне плече.

— Просто я би не повірила, що у неї такі самі проблеми, як у мене. Ось навіть її біла сукня. Я би не одягнула таку. В мене маленька дитина, я їжджу в маршрутках, у вільну хвилину – стою біля плити. Хіба я буду одягати білу сукню? Вона в гармонії, бо у неї всього цього немає. Вона живе спокійніше.

Психолог водить очима по кімнаті зсунувши брови на переніссі, ніби відшукував хід моїх думок.

— Думаєте, що гармонія це відсутність проблем?

Я так і думала, але натомість відповіла:

— Думаю це можливість їх вирішувати без впливу свекрухи чи чоловіка.

— Вікторіє. Для гармонії Вам здається заважають чоловік і свекруха?