Розділ 7

— Маєте гарний вигляд, — посміхається Артем Миколайович, який сидить з тим же блокнотом і ручкою.

— Дякую. Вже в понеділок виходжу на роботу.

— Ви знайшли рішення?

— Все завдяки Вам, — посміхаюся, — Я пообіцяла свекрусі, що куплю з першої зарплатні їй шубу, — від посмішки я аж прикрила рот долонею.

— Ого. Оце так цілеспрямованість, — він стис губи і схвально захитав головою, — Ви велика молодець. У Вашій ситуації багато жінок здаються при першому опіру з боку рідних.

— Відчуття таке, ніби я гору зрушила з мертвої зони, - посміхаюсь. 

— Це добре! Вікторіє, сподіваюся Ви будете надалі виконувати мої завдання.

— Буду.

Він на мить занотував щось у блокнот, а тоді продовжив.

— Отже, наступне завдання не важке. Вам потрібно походити по місту і зробити декілька фото жінок, які на Вашу думку – успішні. Успішні в кар’єрі, сімейних стосунках, які в гармонії з собою. Просто зробіть декілька фото, а на наступному сеансі ми складемо для Вас образ успішної жінки.

— Скільки фото потрібно?

— Не важливо. Можете лише п’ять фото, а можете двадцять.

Це завдання вирішила виконати одразу після сеансу з психологом. Вже через два дні на мене чекає перший робочий день у моєму житті. Думаю, що не матиму вже наступного тижня ходити по місту фотографуючи жінок.

Дивне завдання, але і професія психолог – дивна. Ніби за гроші я купила собі друга. Він так проникливо дивиться мені в очі. Ніби душу зчитує.

***

Був теплий літній день. Тому багато дівчат і жінок ходили у коротких мініспідницях і суконьках. А як виглядає «успішна жінка?» Я їх уявляла завжди у ділових строгих костюмах. Але чомусь мені здавалося, що такі успішні лише в кар’єрі. Мені же потрібні такі, які успішні у всіх сферах життя.

«Та хіба це можливо?» — думаю.

«Потрібно з чогось починати» — наказую собі.

Дістаю свій старенький смартфон, який служить мені останні п’ять років і прицілююсь. От лише в об'єктив потрапляють звичайні люди. Такі як я: заклопотані і нещасні. Усміхнена лише молодь, які схожі на студентів. Я нічого проти них не маю, але зараз я хочу зловити таких жінок, на яких би я хотіла бути схожа.

В центрі мені важко зосередитись, тому сідаю на маршрутку і їду в "Екватор" - найбільший торговельно-розважальний центр у нашому місті. Чи точніше сказати за містом.

Пам'ятаю, як приїхавши з села – я їздила туди чи не щотижня. Там з дівчатами з гуртожитку ми ходили аби перемірити все, що лише сподобається. Грошей на покупки у мене не було, тому я мріяла, що коли знайду роботу - все скуплю. З цього приводу я навіть фотографувала ті наряди. От лише потім плани змінилися. Коли на шостому курсі Міша зробив мені пропозицію, я мріяла, що він буде купувати мені все що лише схочу. В ті часи він часто вихвалявся роботою і зарплатнею, тому я справді думала, що буду жити «в шоколаді» Правда цей шоколад виявився справжнісіньким лайном.

Одяг купувала на базарі. І траплялося це лише тому, що треба, а не через банальне «хочеться»

В "Екваторі"людно. В п'ятницю тут зазвичай більше людей, чим у будь-який інший будній день. Виймаю телефон і роздивляюся ніби прицілююсь.

Ось воно.

З захватом роблю перше фото. Жінка в елегантній приталеній сукні чисто білого кольору. На сукні коричневий пояс і такого ж кольору сумочка з босоніжками.

Не можу зрозуміти чи успішна вона у всіх сферах життя, але у мене виникло бажання «бути нею», тому вона підходить.

За мить роблю фото двох подруг, які жваво про щось розмовляють. Вони обидві мали густе довге волосся, пишні губи і вії. Виглядали вони не дуже натурально, але такою я теж не проти стати. Для чого мені моя натуральність, коли я нещасна? Хіба є що втрачати?

Раптом задивившись в екран телефону на мене налітає якийсь чоловік.

— Пробачте, пробачте, — починає перелякано вибачатися, — Задивився в екран.

Посміхаюся.

— Немає за що, я теж роз'ява.

Він на мить замовкає.

— Віка?

Чоловік мав звичайну статуру. Виглядав старшим за мене на років десять. Звідки він мене знає?

— Це я, Віталік.

Посміхаючись розводжу руками. Якби це був хтось з університету я би точно впізнала.

— Ти що?! Я з Мішою працюю. Ми ще з вами і моєю Інною в кіно ходили, на корпоративах зустрічалися.

— А-а-а. Віталік пробач, багатим будеш.

— Ти де пропадаєш? Міша он на всіх корпоративах без тебе. На тому тижні ми їздили на природу, а він казав, що в тебе грип був. Вже одужала?

Що казав Міша? Який корпоратив?

На мить у мене закружилася голова. В Міши був корпоратив?

— Так, так. Вже все добре.

— Був радий тебе бачити.

Він плескає мене по плечі.

— Інні привіт, — кажу на прощання.

Сідаю на дерев'яну лавку напроти магазину Золотий вік.

«ВІН СОРОМИТЬСЯ МЕНЕ!»

Не можу в це повірити. Як жити з чоловіком, який тебе соромиться?!

Ні, я згідна була з тим, що запустила себе після народження Елі, але чому він ніколи мені про це не казав. Чому не дав гроші і не відправив у якийсь салон краси, або на косметику і одяг? Чому просто віддалився ніби від прокаженої? Я же досі проявляю до нього ніжність. Тулюся, цілую хоч він думками постійно далеко. За що він так?

Закриваю руками обличчя. Сльози – вірні друзі тут як тут.

Намагаюся стриматися, бо "Екватор" – вічне місце зустрічі старих знайомих. Не хочеться аби хтось дізнався, що маю проблеми. Вистачить Ані, яка все ж допомогла мені. Вона дала телефон справді хорошого психолога. Він не схожий на мізковправа. Скоріше друг, який вислуховує і завжди дає влучні поради.

В цю мить хочеться мати хоч якусь подругу, аби виплакатися в жилетку. Звісно, я маю номер психолога, але не хотіла його турбувати кожного разу, як у мене виникають проблеми. Я сама ніби ходяча проблема, яка не дає собі ради.

Подумки уявляю Артема Миколайовича, який сидить на своєму диванчику заклавши ногу на ногу з блокнотиком у руках.