Розділ 6

Перші спроби рідко бувають вдалими, але мені вдалося.

Наскільки зрозуміла, робота в кол-центрі не найлегша праця, тому мене радо прийняли, не зважаючи на відсутність досвіду.

Додому летіла на крилах щастя. Хотілося одразу зателефонувати Міші, але вирішила дочекатися його приходу з роботи. Довго не думаючи забігла в Сільпо і купила невеличкий тортик, аби відсвяткувати власну перемогу.

Звісно, попереду ще багато важкого, але зараз я була щаслива, що нарешті зможу «почати жити»

Мені запропонували досить хорошу ставку, якої вистачить аби оплатити приватний садочок, ще і пообіцяли, що відсотки з часом будуть більші за ставку у декілька разів. Робота хоч і відрізняється від роботи чоловіка, але мені теж потрібно буде обдзвонювати людей конвеєром, ще і приймати вхідні заявки і замовлення.

Нехай. Мені здається, що жінки, які як я просиділи у декреті разом зі свекрухою - здатні гори зрушити, аби лише зруйнувати внутрішні страхи.

Коли виходжу з магазину – на вулиці йде дощ.

«Сьогодні навіть ти мене не зупиниш» — подумки посилаю йому дулю і всміхаючись ніби дурна. Біжу до будинку притискаючи до грудей тортик.

— Тиць моя радість!

Коли відчиняю двері у квартиру на порозі вже стоїть свекруха.

— Ну і де тебе носило?

Посміхаючись встромлюю у її довгі худорляві руки – тортик.

— Мене на роботу прийняли. В офіс, — кажу з помітний запалом і гордістю.

— Ой, ой, — свекруха несе торт на кухню, — Бізнес вумен ти наша.

Не звертаю увагу на бурмотіння вічно незадоволеної мами Віри – розкриваю обійми для доньки, яка летить прямісінько на мене.

— Як ти, маленька?

— Баба ням ням.

— Ти їла з бабою?

— Дя.

— Напевно, ми святкувати твоє влаштування на роботу не будемо, — чую голос свекрухи з кухні.

Насторожено підіймаю маленьку на ручки і йду на кухню.

— Чому?

— Елі захворіла.

Тут у мене аж земля пішла з під ніг.

Мерщій починаю оглядати дочку і помічаю цівки рідких шмарклів під носом.

— Коли? Вона ж була здоровою!

— Діти боліють.

Ні. Ні. Тільки не зараз.

— Тоді садочок скасовується на два тижні, — кажу свекрусі, — Мамо, Ви ж побудете з Елі поки вона не одужає?

— Пошліть мені хтось терпіння, — театрально плескає в долоні, — Чи ти, Віко геть сказилася?

Вона ставить на газову плиту чайник і витирає його ганчіркою від конденсату.

— Хіба Вам самій не буде легше, коли у квартирі буде менше народу? — пішла я в атаку.

Свекруха злісно стиснула губи. Лише очима вона наказала мені відпустити доньку.

— Елі йди пограйся, — сказала я дочці відпускаючи з рук.

— Нє, нє, на учки! — протестувала дочка.

— Іди-но бабусі принеси свою ляльку, — ніжним голоском прощебетала свекруха.

Я знала чому вона це робить. Чергова сварка, від якої я не мала здатності утекти.

Коли Елі покинула кухню, свекруха показала очима на дерматиновий диванчик, куди я відразу й опустилася.

— Чай будеш?

Дивуюся від того, що вона не стала хапати мене за волосся і стукати кулаком об кухонний стіл.

— Ні.

— Слухай, Віко, — говорила вона досить спокійно не зважаючи, що лише мить тому мені здалося, що вона кинеться на мене з черговими образами, — Моє життя – це моє життя. Я ж Вас з Мішею просила не вплутувати мене у виховання ваших дітей. Ось, — вона махнула рукою в сторону коридору, — Нате вам кімнату, ванну, туалет у квартирі, а не як у тебе в селі – на вулиці. Вода тепла в крані є. Чого тобі ще не вистачає? Який сенс у твоїй роботі? Чи ти мені щось довести хочеш?

Боялася відповідати на це питання. Я її знала: будь-яке спірне слово і скандалу не уникнути.

— Чи Міша тобі мало грошей дає?

Стискаю руками диван, на якому сиджу. Наважуюсь.

— Хіба не Ви дорікаєте мені, що я живу користуючись чоловіком?

— Дорікаю? Що ти несеш?

— Правду! Ви ніколи не пам’ятаєте того, що наговорюєте мені під час сварок.

— То по твоєму я геть дурна і себе не контролюю?

— Я цього не говорила.

— Саме це ти щойно й сказала!

— Досить! Стукаю долонями об стіл. Я так більше не можу.

— О, о, починається, — свекруха махає головою, — Що вже тобі знову не подобається?

— Я йду на роботу. Крапка.

Виходжу з кухні і забираю маленьку Елі з бабусиної кімнати.

Закриваюсь у нашій. Даю волю сльозам, які починають литися ніби з відра.

— Чому, ну чому так? — шепочу собі — Хіба я не можу роботи те, що хочу?

Донька дивиться на мене, ніби не розуміє, що зі мною відбувається.

— Елі, — гладжу її по голівці, — Чому вони так зі мною?

— Мама, — маленькими рученятами забирає мої руки від заплаканих очей. 

— Так я мама. Всього-на-всього мама. Чому ж вони всі думають, що тепер я навіки ув’язнена у цих стінах? Чому не дозволяють мені жити?

— Мама, — повторює заглядаючи мені у вічі.

Раптом припиняю своє схлипування. Свекруха з кимось говорить по телефону. Серце починає битися в скаженому темпі. І це тому, що я знала з ким вона розмовляє. Приставляю вухо до дверей.

— Міша ти їй щось скажи. Ти ж сам бачиш, що в мене щось зі спиною. Я не можу сидіти з дитиною, бо вона завжди на руки проситься.

Ні. Ні. Тільки не це.

Сповзаю по дверях на холодну підлогу.

Закриваюся руками, але довго плакати в такій позі мені не дають.

— Баба, баба, — дочка сунеться аби відчинити двері.

Даю їй це право, а сама лягаю на ліжко. Відчуваю таку втому від власної безпорадності, що хочеться провалитися крізь землю.

За мить телефон біля мене вібрує. Цього слід було очікувати.

— Віко, я щойно розмовляв з мамою.

Його голос був суворим. Не знала, як реагувати, що казати.

— В мами хвора спина, дитина заболіла. Ти думаєш це найкращий час, аби піти на роботу?

— Ні.

— От і я про те. Підеш пізніше.