Розділ 5

Сонце ще не зійшло, як збоку я не відчула звичного тепла чоловіка.

«Де він?» — не могла збагнути.

Донечка солодко сопіла у теплому ліжечку.

Встала тихо, аби її не розбудити й вийшла в коридор. У кімнаті свекрухи було темно, а от на кухні горіло світло.

— Чому встав так рано? — питаю чоловіка, який пив каву і читав щось на телефоні.

— Не спиться, — каже не відводячи погляду від екрана.

— Як робота?

— Нічого. Цього місяця зробив план.

— Молодець!

Щомісяця єдине, що прагне чоловік – зробити план продажів. Чим більше продасть товарів – тим більше заробить. Взагалі його робота здається мені вкрай важкою. Не уявляю, як можна телефонувати людям і продавати товар, коли вони самі про це ще не думали. Звісно, він уже звик, у нього велика клієнтська база. Напевно, я не здатна до такої роботи. 

Сідаю на диванчику і кладу голову йому на плече. Його тіло пахне гелем для душу і засобом після гоління.

— Я так сумую за тобою, — шепочу.

Він всміхається, але продовжує читати якусь статтю в Інтернеті.

— А ти? — питаю.

Він тяжко видихає.

— Ми ж разом живемо.

Знову відчуваю ту стіну, через яку не можу пролізти вже не один рік.

— Мішо, ми так давно нікуди не ходили разом.

— А куди ти хочеш?

— Ну, можливо, в кіно.

— А що там зараз показують?

— Не знаю. Хіба важливо?

— Підемо, — легко погоджується.

Я обіймаю його за широку шию і цілую у щоку зі щетиною.

— А коли підемо? — питаю вже грайливим тоном.

— Хочеш на цих вихідний?

— Хочу.

Зі щік я переходжу на губи. Ловлю себе на думці, що ми не цілувалися у губи вже досить давно. Ніжно проводжу рукою по спині, як раптом він відсторонюється скидаючи мене з себе.

— Нічо, нічо, — чую голос свекрухи, — Не звертайте на мене уваги.

Чимшвидше починаю зав'язувати на собі халат, який до цього був у мене розхристаний.

— Всю ніч не спала, — змученим голосом говорить свекруха, — Спина боліла так, що хребта хотілось вийняти.

Вона знаходить на кухні картонну коробку де зберігала ліки.

— Лише Німісулід допомагає, — каже перед тим, як висипає маленький пакетик у кружку з водою.

— А що з тобою, мамо? — питає Міша.

— Сімейний каже, що це таке остеохондроз дає. Хоча в мене все життя остеохондроз, але раніше так не боліло.

— Чого так?

— Невропатолог каже, що то від нервів. Затисків багато.

— Може Вам на масаж походити? — обережно пропоную, хоча сама ще не відійшла від збудження, яке ще мить тому накривало мене з головою.

— Та де тут з Вами походиш! Ти ж працювати зібралася, — сказала ніби дорікнула.

Чоловік перевів на мене погляд. Я стиснула губи, аби показати, що відступати не збираюся.

— Мамо, хай спробує, — говорить Міша. 

Мама Віра хапається за спину і сідає поруч.

— Все добре? — питає він.

— Добре, добре. Один ти про мене хвилюєшся.

***

Коли чоловік пішов на роботу, а донька їла вівсянку з сухофруктами – я прийнялася за пошук роботи. Не думала, про те аби шукати щось за спеціальністю, хоча була впевнена, що роботу педагогу влітку більш реально знайти. Я просто не хотіла працювати за спеціальністю. Можливо пізніше, але не зараз. Мені хотілося знайти щось, де можна заробляти такі гроші, аби можна і дитину віддати в приватний садочок, і щоб ще залишилось. З зарплатнею вчительки мені би це точно не вдалося.

Через декілька хвилин пошуків мені в очі попала вакансія оператора кол центру.

— Так, так, так, позмінний графік, — тихо читаю вголос — Ставка, плюс відсотки, зручні умови праці, два вихідних на тиждень.

Довго не розмірковуючи зателефонувала і записалася на співбесіду.

Через годину вже стояла на тролейбусній зупинці при повному параді – спідниця міді, яка залишилась ще з часів навчання в університеті та сорочка, яку я купувала на захист диплому. На диво на мені все сиділо досить добре. 

В тролейбусі «пощастило» зайняти місце біля пузатого діда, від якого смерділо так, ніби на нього помочилися собаки. Стояти на каблуках не могла, бо хоч вони були всього три сантиметри – в тролейбусі для мене це було диким випробуванням, бо мене кидало туди-сюди. А місце було лише біля цього діда. Єдине, що мені хотілося, аби його запах не перейшов на мене і я не відлякала того, хто буде проводити зі мною співбесіду.

Коли тролейбус зупинився на Соборній – я просто вилетіла з нього чимшвидше на чисте повітря. На годиннику була дванадцята, а мене записали на дванадцяту двадцять. Встигаю. Але чи тхне від мене тим дідом? Цього я збагнути не могла, бо в ніздрях досі чула його запах.

Перейшовши дорогу я завертаю на вулицю Княгині Ольги.

Шкодую, що не взяла парасолю, бо сонце сховалося за густими хмарами і здавалося ось-ось піде дощ.

— Пані, — раптом до мене звертається худорлявий високий хлопець, — Не підкажете де тут університет Україна?

— Україна? — спантеличена не можу зібратися з думками, — Якщо пішки то це Вам потрібно далі прямо. Там вийдете на вулицю Чорновола, а потім потрібно завернути на вулиці Котляревського.

— Далеко?

— Хм, краще би вам під’їхати маршруткою.

— А не підкажете, що туди їде?

І тут розумію, що я давно не була на тому кінці міста. Не пам’ятаю навіть рух маршрутних таксі.

— Пробачте, не підкажу.

Скільки часу минуло від тоді, як ще нещодавно я їздила цими вуличками від вокзалу до гуртожитку... Часто згадую з теплом у серці ті дні, коли в п’ятницю їхала додому у рідний Кривин. Тато з мамою навіть виходили до станції, аби зустріти мене. А в неділю ввечері з повною сумкою їжі відправляли мене назад у Рівне.

Тоді я була вільною. Справді вільною, хоча мені давали гроші батьки, але вони ніколи не дорікали.

Через спогади, які вмить пронеслися по тілу, я дістала телефон, аби зателефонувати мамі.