Розділ 4

«Перестань бути хорошою дівчинкою» — наказую собі.

Після сварки зі свекрухою минуло три тижні. За вказівками психолога купила два набори спідньої білизни: червоний і чорний.

Кручуся в червоному і не впізнаю себе. З дзеркала на мене дивиться жінка нормальної статури з довгими ногами і русим волоссям. Очі в мене сірі, а під ними мішки від частих сліз і недосипання. Давно не розглядала себе в дзеркалі у білизні. Так швидко забула про те, що я не лише дружина і мама, а ще цілком молода жінка, яка може захоплювати погляди.

До народження доньки зі мною часто знайомилися чоловіки, а от після… Водила поглядом в дзеркалі, аби зрозуміти, що в мені змінилося. По-перше, обличчя. Раніше я ніколи не виходила «в люди» без денного, легкого макіяжу. А зараз у мене навіть туші для вій немає. Все на що я здатна – помити обличчя милом і намастити його дешевим дитячим кремом, який свекруха поставила у ванній кімнаті. По-друге, руки. Раніше я не гризла задирки на пальцях, а тепер час від часу мої пальці стікають кров’ю від неврозів. Про манікюр я взагалі не думаю. Без нього мені зручніше готувати, прибирати, ліпити з донькою пасочки у піску.

— Мамо, — чую сонний голос Елі, яка проснулася від денного сну.

Чим швидше натягую на себе блакитну сукню футляр, яку купила ще п’ять років тому і беру дочку на руки.

— Що моя хороша? Хочеш ням ням?

— Ням ням! — радісно підхоплює донька.

Після денного сну вона любить поїсти щось смачненьке на кшталт: кисломолочного сиру з фруктовим пюре, кефіру з кусочком хліба чи сік з булочкою.

Виходжу з малою на кухню, а свекруха вже зварила манну кашу.

— Сади її, — каже, а за тим цілує внучку у щічку.

— Після сну хай поїсть чогось смачненького, — відказую.

— Манка тобі вже не смачненька? — вона закатує свої великі очі.

— Вчора я купила їй фруктове пюре з сиром, злакові батончики, кефір…

— Цить ти! — свекруха явно злиться.

Вирішую здатися до того, поки не розгориться черговий конфлікт.

— Мамо, — починаю я обережно, — Мені тут потрібно збігати у магазин.

Мама Віра складає руки на грудях і дивиться мені просто у вічі.

— А вчора ти не все купила?

— Не все. Підгузки потрібно купити.

— Знову підеш на дві години?

Не знала, що на це відповідати. Те, що я ходжу до психолога не знає ніхто. І понад усе хотілося аби так і не дізнався.

— Ти щось приховуєш?

Від цього запитання мене кинуло в жар.

— Ні, з чого Ви взяли?

— Часто ти почала по магазинах швендяти.

І тут я вирішила сказати те, що так давно хотіла.

— Ви праві. Я не зовсім ходжу по магазинах.

Побачивши іскру цікавості в очах свекрухи, я продовжила:

— Не можу забути нашу нещодавню розмову про те, що я паразитка. Ходжу шукаю роботу.

Свекруха на мить завмерла, а потім почала:

— Похвально, похвально, — вона сіла біля Елі, яка самостійно їла манну кашу, — Але ж хто з Елі буде? Невже так рано в садочок віддаси?

Через моє мовчання і кристально-благальний погляд у свекрухи аж очі на лоба полізли.

— Ні, ні, ні, — захитала головою, — Ви мене у це не втягуйте. Самі вирішили завести дитину – самі виховуйте. Мало того, що я Вам дах на головою дала? Ви мене ще у безплатні няні записати хочете?

— Це не довго, — благаю її схрестивши долоні біля обличчя, — Я не хочу бути для Вас паразиткою.

— Ні! — твердо відрізала.

— Ну мамо!

— Ні я сказала.

— Добре, — намагалася пом’якшити нашу розмову, — Наполягати не буду. Я хотіла лише на деякий час, потім би назбирала гроші на приватний садочок Елі.

— Приватний садочок?

— Так. У звичайний я боюся її віддавати таку маленьку. А у приватному я би могла зі спокійним серцем працювати.

— Зі спокійним серцем? — тон у свекрухи залишався не приязним, — Зі спокійним серцем ти зможеш бути, коли дитина нарешті школу закінчить. А зараз ти повинна бути хорошою мамою. А ти щось втікати від власної дитини почала.

Продовжувати далі розмову не було сенсу. І сеанс з психологом скасовувати через свекруху не намірена.

Нічого не відповідаючи розвертаюся, хапаю сумочку в коридорі і вибігаю у під’їзд.

Знаю, що про цю ситуацію свекруха обов'язково донесе чоловіку, але зараз я хотіла лише до Артема Миколайовича. Він став моєю відрадою, бо більше ніхто в мене не вірить.

***

— Як минув Ваш тиждень? — питає мене психолог.

Я все так само сиджу на диванчику напроти, а він тримає у руках блокнот із ручкою. Ловлю себе на думці, що він завжди виглядає доволі впевнено. Його очі випромінюють енергію, яку я не відчувала вже досить давно. А одягнений він сьогодні більш «по діловому» ніж зазвичай. Біла сорочка з синьою краваткою і сині завужені штани.

— Не питайте, — відповідаю, бо сьогоднішня ситуація зі свекрухою геть вибила мене з себе.

— Проблеми у сім’ї?

— Угу.

— Можете поділитися зі мною?

Я набираю повітря у груди і випалюю:

— Вона обзиває мене паразиткою, дорікає дахом над головою, при тому не дозволяє мені йти на роботу. Навіть мій похід до вас – для неї трагедія.

— Вона знає, що Ви ходите до психолога?

— Ні. Брешу, що за підгузками пішла.

Легко посмішка повисла на його обличчі і я сама посміхнулася.

— Та ви бунтарка! — говорить він.

— Дякую! - посміхаюсь. 

— Ви вже купили білизну?

Набираюся духом і оголюю плече, аби показати шлейку від червоного ліфчика.

— Два комплекти, — уточнюю, — Один червоний і один чорний.

Мій жест з оголеним плечем напевно спантеличує психолога, бо він завмирає і не відводить погляду.

— Пробачте, — знічуюсь. 

— Ні, ні, — він хитає головою, — Бачте, Ви вже на голову вище, чим були до цього. Я ж казав – самооцінка підіймається.

Хочу сказати, що так я себе відчуваю лише з ним, але стримуюсь.

— Вікторіє, — говорить він твердим голосом, — Далі завдання можуть бути затратними по фінансах.