Розділ 3

Ніколи не могла подумати, що на Басовому куті (район міста Рівне) знаходиться величезна будівля, яка слугує психологічним центром.

— Це ви на дванадцяту? — питає мене молоденька адміністраторка, коли я розгублено входжу у фоє.

— Так.

Вона посміхаючись виходить з-за білосніжного столика показуючи свої довгі ніжки у всій красі, а потім веде мене до дверей на цьому же поверсі.

Мене дивує, що все в цій будівлі білого кольору. Всюди багато зелені і ця атмосфера створює в мені якусь тривогу, хоча впевнена, що дизайнери намагалися навпаки створити спокійну атмосферу.

— Ви раніше у нас не були? — питає мене адміністраторка, яка йшла попереду мене.

— Ні.

— Артем Миколайович чудовий спеціаліст. Впевнена, ви будете задоволені.

Вона зупиняється біля білосніжних дверей посміхається до мене такою ж білосніжною посмішкою і відчиняє двері.

— Проходьте, — нахиляє голівку в сторону дверей.

Довго не думала. Видихнула. Всередині кабінет не був таким, як з серіалів чи фільмів.

Перед мною була простора, така ж білосніжна кімната з двома диванами розташованими один проти одного. В ніздрі вдарив цитрусовий аромат, можливо ароматичних паличок.

— Добрий день, — почула привітний чоловічий голос.

Двері зачинилися.

— Проходьте, — сказав чоловік, який сидів за диванчиком.

Він був одягнений у світлу сорочку з короткими рукавами і штанами з кантами. Сказати чесно, я не так уявляла собі психологів. Цей був схожим на чоловіка з телеекрана. Було видно, що він відвідує барбершоп і не погано слідкує за собою.

Сівши на краєчок дивану навпроти я намагалася не дивитися йому у вічі.

— Чому Ви тут?

«З чого почати?»

Його мовчання свідчило, що він не продовжуватиме, якщо я не розпочну. Хотілося розповісти про закінчення університету і власну деградацію. Про втрачені можливості, народження дочки і сварки зі свекрухою, але натомість по моїх щоках покотилися сльози.

— Пробачте, — почала витирати обличчя руками.

Чоловік швидко взяв на столику, який був біля його диванчика, коробку з сухими серветками і простягнув мені. Цей жест був настільки спланованим, що мені стало зрозуміло, що такі сцени трапляються тут не рідко.

Втамувавши подих – вирішила не гаяти часу, адже одна година консультації коштувала не дешево.

— Все почалося сім років тому, — почала — Закінчивши магістратуру педагогічного факультету я одружилася. Ніколи не працювала ні за спеціальністю, ні на якійсь іншій роботі. Ми з чоловіком проживаємо разом з його мамою, нашою донькою у двох кімнатній квартирі.

— Угу, — психолог записав щось у блокнот — А чому Ви тут?

Його обличчя було вдумливим і виражало якусь твердість. 

— Не знаю, — безпорадно видихнула — Просто щось не так. Як помітила одна моя знайома, я нещаслива.

— Як у Вас відносини з чоловіком?

Таке питання вибило мої думки із річища «роздумів про себе»

— З чоловіком?

— Так. Як би Ви їх схарактеризували?

— Ну… він працює менеджером з продаж з дев’ятої ранку по десяту вечора.

— Ого, — психолог явно здивувався.

— Взагалі в них графік по сім годин, але він працює у дві зміни, аби заробити нам на власне житло.

— І давно ви відкладаєте кошти?

Тут не знала, що відповідати. Я ніколи не бачила тих грошей, які відкладає мій чоловік.

— Напевно після одруження.

Психолог зсунув брови.

— Чоловік збирає таємно від Вас?

Таємно? Ніколи над цим не замислювалася.

— Я просто не цікавилась. 

Він знову щось нашкрябав у блокноті.

— Чи проводите разом час? Ходите у кіно, ресторани?

Сумно було признаватися, але після народження доньки ми взагалі ні разу ще нікуди не ходили разом.

— Ні.

— А як у вас з інтиною близькістю?

Я вирячила очі давши зрозуміти, що не обговорюю такі теми.

— Пробачте за запитання. Але всі ми дорослі люди і якість інтиму це… — на мить затих, — не остання потреба щасливого подружжя.

Зібравшись з думками я відповіла:

— Секс у нас є.

— Як часто?

— Разів два в тиждень точно.

— Ви задоволені сексом?

Тут я не втрималась.

— Я прийшла Вам не про секс розповідати! — всередині мене аж бурлило все від злості. — Чи ви до всього цього ще сексолог?

— В мене є сертифікат сексолога, — чоловік навпроти посміхнувся.

— Дуже добре, — схрестила руки на грудях і відкинулась на дивані, — А у Вас як зі сексом?

До дідька сором’язливість. Якщо цей психолог безтактно «з порогу» хоче говорити про мій секс, то нехай про свій теж розповідає.

— А що Вас цікавить? — питає посміхаючись.

Мовчу. Мене взагалі його секс не цікавить, але хотілося аби не лише я відчувала ніяковість від ситуації.

— Вікторіє, я лише хочу Вам допомогти. Я працюю у сфері психотерапії вже не перший рік, а Ви явно потребуєте плану, аби вибратися з ситуації в якій опинились.

— Так до чого тут секс?

— Абсолютно ні до чого. Мені лише потрібно вияснити ступінь задоволеності Вашим шлюбом.

— Ступінь задоволеності? Так пишіть – один бал.

— Один з десяти?

— Та хрін його знає. Один є один. І це лише за те, що ми з дочкою маємо їжу і сезонний одяг.

В цю мить я відчувала злість і полегшення. З одного боку давно не ділилася тим, що насправді думаю, а з іншого була щаслива, що тепер можу з кимось поговорити про це.

Далі я розповідала про пологи, дочку, свекруху. Згадувала цілком безтурботне дитинство в маленькому селищі Кривин, Хмельницької області. З захватом згадувала навчання в університеті і життя в гуртожитку.

— Ви сумуєте за тим життям, яке було до одруження?

— Часто перед сном фантазую, що я переміщуся в часу і знову буду проживати з подругами в гуртожитку, ходити на побачення, відриватися по нічному Рівному з друзями.

— Зараз у Вас є друзі?