У кав’ярні гуділи люди.
Як же давно я нікуди не виходила, крім магазинів.
— Розповідай, — сказала Аня, всівшись перед мною за маленьким дерев’яним столиком.
— Про що? — видавила я щось на кшталт посмішки.
— Про себе Віко. Ми ж з тобою колись подругами були. Ти геть кудись пропала після випуску.
— Ти ж знаєш. Одруження.
До нас підійшла молоденька офіціантка і Аня владно замовила нам кави з круасанами.
— Ой, пробач, — нарешті збагнула вона, — Ти ж п’єш каву?
Я ствердно замахала головою.
Насправді у мене не було звички ображатися на такі речі. Тим більше за своє подружнє життя я звикла, що за мене всі беруть відповідальність.
— Ти ж у Рівному живеш? — запитала, а за тим обробила руки антисептиком.
— Так.
— Дивно. Місто ніби не велике, а ми з тобою ніколи не перетиналися.
Не хотілось розповідати про те, що я рідко кудись виходжу. За продуктами в Сільпо біля мого будинку – вже свято.
— Із наших з кимось спілкуєшся?
Я заперечно захитала головою.
Нам принесли каву з круасанами. Поглядаючи на свій смартфон я помітно нервувала. Свекруха мала звичку через будь яку дрібницю з Елею телефонувати мені, аби я скоріше пришла додому.
— Ні. - Відповіла я коротко.
— Ну а сімейне життя як?
Відвівши погляд від екрана я перевела його на філіжанку кави. Чомусь в цю хвилину хотілося заплакати, але я мусіла тримати себе у руках.
— Все добре. Міша працює менеджером з продажів. Добре заробляє.
— Ммм, це добре. А ти?
— Я?
— Ти працюєш?
— Ні. В декреті.
— О! — вона мало не крикнула, — Це ж чудово. Ти тепер мама! Я от напевно ніколи не наважусь.
— Чому?
— Та яка з мене мама?! Занадто люблю свою свободу.
— Я теж любила, — пробурмотіла.
Аня почула, бо зосередила на мені свій погляд.
— Віко, — мовила вона тихо, — Ти нещасна?
Жар просочився по тілу. Моя невеличка сукня-футляр, яку ще колись придбала у магазині для вагітних, аж прилипла до спини від цього запитання.
— Я такого не говорила.
— Знаю, проте… ти виглядаєш, ніби тебе танк переїхав.
— Просто в мене маленька дитина, — якомога спокійніше промовила.
— Багато хто має дітей. Ти виглядаєш не лише втомленою.
Така розмова почала мене дратувати. Здавалося, що колишня студентська подруга просто глузує наді мною.
— Не ображайся. Просто… ти була інакшою. Пам’ятаєш, ти прийшла до Ігоря Вікторовича складати екзамен в шкіряній мініспідниці, — вона почала всміхатися — Ой, ми тоді всім потоком ставили парі здаси чи не здати ти ту філософію.
Я мимоволі теж почала всміхатися.
— Ти тоді ще пофарбувала пасма у рожевий і пробила другу дірку у вусі.
— Я тоді п’ять отримала, — згадала всміхаючись.
— До дідька ті оцінки, — Аня почала реготати — Ти тоді сказала, що сенс життя в тому, аби тебе хотіло якомога більше самців.
Хвиля збудження пронеслася по тілу.
— Я і забула якою була.
Ми всміхалися, а потім Аня додала:
— Ніколи не розуміла, як таке тобі сходило з рук. Ти ще примудрилася диплом з відзнакою отримати.
«Бо я була розумною» — згадалось мені.
А після одруження мій розум сходив нанівець, бо щоб підтримувати балачки мами Віри – потрібно було «опуститися на землю»
— Самця ти все-таки одного обрала.
— Одного, — підтвердила я.
— Сумно.
— Сумно?
— Не подумай нічого поганого. Я не вперше зустрічаю жінок, яких змінює шлюб.
— Я не змінилася.
Сама не вірила в те, що сказала.
— Люба, — вона витягла долоню і накрила нею мою руку — Ми ж не чужі люди. Найкращими подругами були.
— Були, — різко забрала руку.
Аня криво посміхнулася, а за тим поклала на коліна свою невеличку шкіряну сумочку. Вона швиденько дістала гаманець і на мить мені здалося, що вона хоче мені дати грошей.
— Ось, — простягнула до мене в руці клаптик картону.
— Що це?
— Дивись.
В моїх руках опинилася блакитна візитівка з номером телефону і…
— Психолог?
— Він найкращий у своїй справі. Мені допомог зі…
— Я на психа схожа?
— Віко… я хочу допомог…
— Не потрібна мені допомога, — перейшла на крик — Ти думаєш, що така класна? Подивилася я би на тебе, якби ти побула два роки в декреті!
Залишивши візитівку на столі я розплавила плечі і вийшла з-за столу. Потім збагнула, що потрібно хоча би лишити гроші за свою каву. Діставши з гаманця купюру – кинула її на стіл.
— Решти не потрібно, — злісно мовила дивлячись Аня у вічі.
Та виглядала спантеличеною, але такою вона мені подобалася більше. Терпіти не могла, як хтось починав мене вчити жити. Мені свекрухи вистачає.
Не звертаючи увагу на цікаві погляди інших відвідувачів і офіціантів я відчинила великі дерев’яні двері закладу.
На вулиці було те саме гамірне, тепле літо, але тепер відчувала, що не повинна тут знаходитись. Мені потрібно було поспішати додому. Я повинна прибігти перш ніж свекруха зателефонує.
— Віко, — почула голос Ані.
Вона розгублено стояла позаду мене.
Вдаючи, що не почула я направилася на тролейбусну зупинку.
Не думала, що Ані настільки «не байдуже», бо вона нахабно підбігла до мене на своїх десяти сантиметрових каблучках і всунула у мою сумочку візитівку психолога.
«Дідько»
Зупинилася. Коли почула, як цокання каблучків Ані віддалилися – наважилась витягти візитівку.
«Ішацький Артем Миколайович», далі номер телефону, посилання на сторінку в Інстаграмі і адреса.
Не раз дивилася по телевізору, як психологи в студії передач, які дивиться свекруха, давали різні життєві поради. Але з того самого телевізору знала, що ціни у цих спеціалістів не підходять для таких безробітних невдах, як я.
Вже вдома вклала Елі спати у її ліжечку з бортиками, а сама прийнялася за готування вечері. Кухня – джерело найбільшого стресу нас зі свекрухою, але сьогодні вона дозволила мені повністю приготувати вечерю самій, бо прийнялася в'язати зимовий светр для сина.
#879 в Сучасна проза
#4147 в Любовні романи
#1890 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 06.06.2022