Знову ранок.
Всі мої дні протягом двох останніх років нічим не відрізняються між собою, тому для мене це був просто ще один нестерпний день.
«Дожити би до вечора» — пронеслося у думках.
На маленькій кухні моя свекруха Віра, або як я її називаю «мама» сиділа з філіжанкою кави і свіжою газетою. Вона була худорлявою, з рівною поставою і виглядала у свої шістдесят набагато краще, чим моя мама у п’ятдесят з хвостиком.
Запах кави пробудив у мені апетит і я не думаючи протягнула руку до пластикової хлібниці.
— Е, ні, — свекруха підняла догори свої перманентні брови, — Дитина ще не снідала, а ти поспішаєш.
Вона дивилася на мене так, ніби розглядала хробака.
Чесно кажучи, відколи родилася наша з Михайлом дочка я справді відчуваю себе хробаком у домі мами Віри.
Нічого не відповідаючи я поволі опустила руку. За звичкою налила молока у каструлю і чекала, доки воно закипить аби всипати туди манної каші.
— Де Елі? — запитала вона відпивши з філіжанки.
— Дивиться мультики.
Я знала, що буде далі. Сотні разів свекруха розповідала мені про шкідливий вплив смартфонів на дітей. Говорила, про опромінення, псування зору і руйнування нервової системи. Але зранку, коли я встаю і швидко тягну руки до дитини, яка кричить: «Мама, на учки» — не хочу нічого. Просто всуваю їй свій смартфон і хоч на мить залишаюся з власними думками. Планую свій день, знаючи, що він все одно не піде за моїм планом.
— Чи ти геть дурна? — чую голос свекрухи.
Мовчу.
— Скільки разів тобі казати, що дітям не можна давати до рук телефони?
— Це моя дитина, — наважуюсь відповісти.
І тут починається те, що викликає у мене приступи панічних атак. Моя свекруха елегантно встає підпираючись однією рукою за маленький столик. Мягкий диванчик, який займає більшу частину простору нашої маленької кухні - шарудить від її атласного халатика. У такі моменти на цій кухні у мене трапляються напади клаустрофобії, бо здається, що таке маленьке приміщення не може вмістити ту злість, яка кожного дня виливається на мене від цієї стрункої, поважної пані.
— Ти геть не розумієш, що у цьому домі мої правила! — не питає, констатує — В моїй квартирі я не буду піддавати ризику внучку. А ось ти, — вона простягає до мене тоненький пальчик з довгими нігтиками, — Повинна була думати головою, перш ніж вагітніти у чужому домі.
— Але… — захлинаюся від власного хвилювання — Це Міша хотів… я просто…
— Ти на Мішу не спирай. Він працює з ранку до ночі, аби ти нічого не потребувала.
В цю мить за вікном я помітила, як на нас дивиться сусідка баба Люся. Це була самотня жінка, яка завжди була там – де починався скандал. А зважаючи на те, що наше вікно на першому поверсі було відчиненим, то не дивно, що Люсю принесло послухати чергову сварку.
Помітивши мій погляд, який був направлений у вікно – мама Віра схопила мене за руку і потягла у залу, яка слугувала її окремою кімнатою.
— Ти довго мене будеш перед сусідами соромити? — прошипіла крізь зуби.
В цю мить хотілось заридати, бо скільки би я не намагалася, але уникнути таких непорозумінь для мене не вдавалося.
— Пробачте, — сказала безсило не відводячи погляду від підлоги.
Ще раніше я би намагалася довести свою правоту, але тепер… З чоловіком Мішею і його мамою я проживала у їх квартирі, чи точніше сказати у квартирі свекрухи вже добрих сім років. За ці роки навчилася виходити з конфліктів, аби не доводити себе до істерики. Але істерики все одно були. Вони рвали мою душу, коли я годувала дочку з ложечки. Роздирали мене навпіл – коли я мила посуд, прасувала, мила туалет чи просто сиділа на дитячому майданчику.
Зовні я мовчала, але всередині хотілося ридати у весь голос. Такої розкоші собі не дозволяла, бо це викличе ще більшу злість у свекрухи і страх у дочки. Декілька разів це все ж траплялося, але я вирішила, що більше не дам слабинки. Більше свекруха нізащо не побачить моїх сліз. У ці моменти я почувалася переможеною, хоч ми по суті не змагаємось.
***
— Знову посварилися?
На дитячому майданчику, який був навпроти будинку, я досі вгамовувала власну мовчазну істерику. Не відводячи очей від Елі, яка гралася у пісочниці я лише відповіла: «Угу». Біля мене сиділа баба Люся.
— Ти не звертай уваги. Віра завжди була гоноровою.
— Елі не бери пісок до рота. — гукнула я до доньки.
Моя дворічна дочка була копія чоловіка: волосся чорне-чорне, очі карі, а вії величезні, ніби у ляльки. Вона любила гратися з відеречком і лопаткою. Бувало, що сиділа за цим заняттям аж цілу годину. В ці моменти я лише хотіла побути наодинці зі своїми думками, тому компанія преставучої сусідки мене дратувала.
— Просто вам своє житло потрібне. Бо ж життя йде, а ви з Мішею ще по суті не жили.
Через те, що стара торкнулася живої рани – я все ж повернула до неї голову.
— І як це зробити? — запитала безпорадно.
— Віра казала, що Міша не погано заробляє. На житло збирає.
— Збирає, — сумно видихнула я.
— Довго вам ще, голубко, збирати? — обережно запитала стара.
— Не знаю.
— Як так?
— Міша не каже.
Стара легенько почухала потилицю з сивим, як попіл волоссям, а потім запитала:
— А ти хочеш так далі?
— Що далі? — не зрозуміла.
— Жити так, ніби й не живеш?
І напевно її слова були для мене останньою каплею.
Сердито я встала та схопила дочку на руки. Та плакала і виривалася, бо хотіла продовжити гру, але мені хотілося віднайти те, що вже давно не відчувала – внутрішній спокій.
— Ви сьогодні рано, — почула голос свекрухи з її кімнати.
Відпустивши доньку на підлогу я встала у дверях споглядаючи за жінкою з якою проживаю.
Вона сиділа у кріслі зі шпицями у руках і дивилася по телевізору «Говорить Україна»
— Уявляєш, в студію прийшло все село, аби розповісти про чоловіка, який злягається з худобою.
#804 в Сучасна проза
#4034 в Любовні романи
#1852 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 06.06.2022