Розділ №21. Бої за життя та пристрасні волохатики

Тепле сонце пробиралося у вікно та ледь помітно виблискувало на короткому волосі. В кріслі напроти сидів мій рідний слідчий та хвилин з десять дивився у стелю з кам'яним обличчям. Чи то йому так подобалася моя стеля, чи то він просто шукав тиші — не знаю. Але зрештою я зловила себе на думці, що починаю думати про Лайта і вирішила відірвати нас обох від наболілого. 

— Що вас сюди привело? — доброзичливо посміхнулася, бо цього разу причиною його головного болю була не є.

— Бажання вбивати, — так само мило відповів чоловік та перевів на мене погляд. — От сиджу я на вулиці й думку гадаю. Чи то мені вас прибити, чи то вашого Крістіана. Але поки я знову дістався цього клятого кабінету, то зрозумів, що життя вас і так покарало. Вбити вас було б надто милосердно.

— Які ж ви добрі, — іронічно мовила та склала на грудях руки. — гадаєте я вам допоможу з цим?

— Та ні, я думав, що мені тепер з дружиною робити і як пояснити, що ваш Кріс не моя коханка.

— Ваша хто? — подавилася повітрям на такому милому епітеті. — З яких це часів котів стали мати за коханок?

— З тих самих, як вони урезонять по сто разів о першій годині ночі, а потім скандалять з дружинами за мій блудний характер, — іронічно пробуркотів слідчий та про щось знову задумався. — Я навіть злитися на неї за це не можу, бо вона має рацію у всіх своїх аргументах. Я сам  вже не можу все це спокійно сприймати, а Лав останніми днями взагалі дуже чуттєва.

— Думаєте у неї гормони грають? — прочитала те, що світилося у його очах ніби неонове табло. Чомусь чоловіки любили скидати усе на фізіологію, а не на свої власні провини.  Зрозумівши, що він став на слизьку доріжку, містер Край повернув обличчя до вікна. Розумний. — Хочете, я поговорю з нею про Кріса і скажу, що він не ваш коханець, а мій.

— Боюсь, що це не допоможе. І повірте, я не перегинаю палку. Вона у мене вчителькою працює, то повертається з роботи зла немов дракон. Того дивись, перетвориться на величезного ящура і спалить до тла всі школи й тих клятих болотних феніксів, через яких вимушена в сховищі з дітьми сидіти.

— А що з цим не так? У нас же майже не прилітає.

— Саме так! Не прилітає, а ми сидимо у підвалах. А ви бачили ті підвали у школах? — завівся Вей, нахиляючи корпус вперед. — Маленькі, запиленні, без нормальної вентиляції. А там має висидіти понад п'ятсот душ! Я якось до неї на роботу заскочив, то думав, що збожеволію. Ви тільки уявіть собі, в маленькому підвальчику півтисячі дітей і всі вони галасують на різні боки!

— Навіть уявляти страшно, — ні краплі не збрехала я. — Для мене і три дитини звучить ніби кошмар.

— Ні, повірте, галас то не найстрашніше... — завівся містер Край, певно слухаючи цю лекцію кожен божий день. — Вчитель один, в класі під сорок душ і всім приспічило то їсти, то за потребами сходити, а всіх треба за ручку вести, бо закон такий. А за кимось взагалі прийшли батьки і їх теж треба особисто вивести. А вона одна!

— Ваша дружина що, гідра? Чи медуза горгона? Як вона сама може це все робити одночасно? — не зрозуміла я, намагаючись уявити собі цю картинку. Звучало дійсно лячно.

— Ні, вона звичайний вчитель. Просто дуже стомлений та злий, — з жалем протягнув чоловік, підпираючи щоку. — Тепер ви розумієте, чому я не можу її винити в нервах?

— Я б їй медаль взагалі дала.

— Я і дав. І їй медаль, і деяким учням прочухана.

— А дітям то за що? Вони ж не обирали цю війну. Хіба вони винні у ній?

— Не винні. Але деякі взагалі монстри. Лав просить їх поводитися тихіше, а ті динозаври сказали, що приб'ють її. Я коли це почув, то думав, що сам того розумника приб'ю до стіни, як навчальний реквізит до біології, — закипав слідчий. — А тим хоч би що! Безстрашні та дикі.

— То може ну його? Хіба воно того варте? — запитала у нього. — Переїдьте в ту ж Делірію. Там немає ні тривог, ні прильотів, ні диких дітей. Візьміть трохи відпустки та побудьте разом.

— Ага. А мені керівництво так спокійно взяло і підписало відпускне. Мені здається, що я коли помру, то вони мене воскресять й відправлять працювати! — гаркнув іронічно Вей. — Їй богу такі ж противні, як ваше руде котисько. З вихідного витягнуть, а ніякої компенсації не дадуть.

— Я поговорю з Крісом, щоб він більше не надокучав вашій дружині. Поговорю так, щоб дійшло і сама постараюся більше не зникати нікуди. Вибачте, — перепросила з щирого серця. Чоловіка було дійсно шкода. Ці двоє натерпілися й так забагато, щоб я їх ще й мучила Крісом.

— Я просто втомився. Можна я тут посплю кілька годин? Все одно записався до вас на весь вечір, — засмучено промовив слідчий. — А додому мене Лав сьогодні не пусте вже. Надто втомлена через цих динозаврів.

— Добре, поспіть. Я вимкну вам світло, — тихо відповіла та дістала з шафи ковдру й протягнула втомленому клієнту. Це було найменше, що я могла зробити, аби компенсувати все, що наробив Кріс. — Тихої ночі вам.

Попрощавшись з містером Краєм, я нишком вийшла зі свого кабінету, попросила секретарку зачинити потім двері за ним та пішла сама дому. Хотілося прийняти душ та спокійно поїхати до Лайта. Десь на екрані телефону засвітилося повідомлення від кота:

«Твій волохатий Бородач ще живий. Я подивлюсь, щоб він не помер, так що відпочинь трохи. Чесне слово! Якщо буде помирати, засуну йому в горлянку ліки чи подзвоню, щоб ти встигла попрощатися з ним...
Твій коханий кіт
P.s. З тебе сто грамів молока завтра»

Від милої смс-ки стало навіть дихатись легше і я додала швидкості, щоб привести себе в порядок, а то після безсонної ночі я певно була схожою на якусь макаку. А мене ще чекала серйозна розмова з Лайтом. Чомусь мені здавалося, що він захоче першим ділом вияснити, що ж то було ніччю. І я мала мати вигляд не жінки з перепою, а досить адекватної дівчини, котра могла відповідати за свої вчинки. Принаймні я хотіла сама бути такою.