Розділ №20. Гарячі розмови після гарячої ночі

Ранок — яка ж це чудова частина доби, особливо коли ти сидиш на роботі й чекаєш дзвінка, а його все немає та немає.  Машинально гортаючи сторінки в робочому блокноті, я дивилася на сторінки та думала про Лайта. Якщо в нього були причини поводити себе не розумно, то собі  виправдань я так і не придумала. Ні алкоголь, ні температура, ні вірус — усе це не пояснювало того, чому я вчора сама потягнулася його цілувати.

Тихий стук в кабінет змусив мене на якийсь час випірнути з цього дурного стану самокопання та відволіктися на клієнта. Ну як, "клієнта"? Скоріше вже на ображеного Крістіана, який парадно надув свої пухнасті великі щоки та повільно увійшов у кімнату. Маленький рожевий ніс був гордо задраний угору, намагаючись вдати, що ми взагалі незнайомі. Повільна ходьба на високих лапках була б майстерно зіграна, якби не дуже важке дихання після підйому сходинками. Але треба віддати належне, актор з нього чудовий.

— Вітаю, пані Седнес, — офіційно розпочав він та сів на крісло з втягнутим животиком, щоб справити краще враження. На довго його не вистачило і вже на наступних словах цей животик вивалився назад, видаючи кінець витримки. — Як бачите, я знову у вас на прийомі, хоча й прийом тут — так собі.

— Добрий ранок, Кріс, — ледь посміхнулася, прагнучи швидше закінчити цю розмову.

— Не такий він вже і "добрий", — буркнув кіт і закинув лапку на лапку. Я ще навіть не встигла слова мовити, як він моментально завівся та став жалітися. —  Уявляєте? Мені одна нагла миша обіцяла ніколи мене не покидати, любити та не міняти ні на кого. І знаєте, що сталося?

— Крісе, я... — хотіла було пояснити, але цю руду машину ревнивого кохання вже не можна було зупинити.

— Вона втікла від мене, до якогось бородатого гада після першої ж гарячої ночі! — м'явкнув викривальним тоном сусід та ще й кігтем ткнув у мій бік.

— Якої ще "гарячої ночі"?! — не витримала я. Їй богу, ніби якийсь колишній чоловік застав на зраді.

— А ти що, замерзла була?! — хитро перепитав котяра і відразу ж продовжив, аби затулити мені рота аргументами. — Та в мене така шерсть, що тобі жоден зимовий блекаут не буде страшний! Та ще не народився такий чоловік, який міг би тебе зігріти більше за мене! А ти...! Ти! Проміняла ці три кілограми економії та ендорфінів на якогось сумнівного типа!

— Давай чесно? Не три, а мінімум десять. І це тільки тому, що я дуже поважаю тебе! — почала захищатися. — І не міняла я тебе, а з гномами знову воювала, аби ми з тобою могли поспати спокійно без опер.

— Так ти від мене ще й не до Смайлза втікла, а до якихось жадібних гномів?! — зовсім оскаженів Кріс, хапаючись за своє серце. Правда воно чомусь з'їхало в область пуза, але то таке... — До тих самих, які мене грубим котярою назвали?! Та як ти могла!

— Святі котики... — жалісливо проскиглила, розуміючи, що завела собі не сусіда, а помісь ревнивого чоловіка та матінки з гіперопікою. — Просто святі котики... Ну за що мені це?

— Так, Самер! Я святий! Ще і який святий, бо жоден кіт не став би заради тебе вламуватися знову до вартового і просити знайти тебе. Жоден лінивий кіт не нявкав би до самого ранку йому під вухом, щоб його нещасна дружина вигнала з дому на роботу вже другий раз у його вихідний день!

— Ти ще й того слідчого знову будив...? — проскиглила ще жалісніше. Він же обіцяв мене прибити, якщо я знову зникну... — Навіщо, Крісе? От навіщо? Чому ти просто не подзвонив до Лайта чи мені?

— Чому це я не подзвонив...? — став на диби кіт, збільшуючись у розмірах, а я стала шукати в сумочці рукою валеріянку, бо відчувала, що зараз точно перенесусь до Лайта. А переноситися ой як не хотілося після того поцілунку.  — Може, тому що той гад забув телефон у якомусь барі, а ти його дома залишила?! Безсовісна! — нявкнув кіт і кинув мій телефон на стіл. А до мене лишень зараз дійшло, чому це мені ніхто не дзвонив.

— О-о-ой, дурепа... — протягнула я, хапаючись за голову від своєї ж дурості. Це ж треба було настільки боятися розмови, що навіть забути, що залишила телефон вдома. — О-о-ой дурепа...

Моя витримка дала ще одну тріщину і я поспішила відкрутити майже допиту пляшку валеріянки й випити залишки. Її було надто мало, щоб стримати всю мою дурість в цьому кабінеті, тому я намацала в ящику ще одну пляшку і стала розкручувати її. Волохата руда лапа моментально вихопила з моїх долонь ліки та на моїх очах потягнула їх  до рота.

— Нема чого пити одній, — хмикнув кіт, випиваючи за один раз всю пляшку. Мої очі полізли на лоб від подиву, а йому хоч би що. Ніби води випив. — І не дивись так на мене, я в стресі. Що хочу те і п'ю. А ти мені ще й винна.

— Та пий собі, у мене ще є, — засмучено протягнула та дістала зі своїх запасів ще одну пляшку. — Твоє здоров'я.

— Саме так, — буркнув кіт і знову відібрав мої ліки. — "Моє" здоров'я. І "Мої" нерви.

Після п'ятої пляшки я зрозуміла, що діалогу не вийде, а Кріс мені так всі запаси заспокійливого зіпсує. Тому я мовчки закрила ящик та перестала розраховувати  на ліки. 

— Ти мені краще скажи, чому не повернулася зранку? — запитав значно добрішим тоном Кріс, підпираючи лапкою щоку. — Я тебе, між іншим, чекав увесь ранок дома.

— У Лайта ніччю була температура під сорок... До самого ранку збивала, — відповіла, згадуючи, яким саме способом давала йому пігулки від температури. — А потім заснула й проспала.

— В того бородатого температура...? — здивовано запитав Кріс. — А хто ж з ним зараз?

— Ніхто. А я навіть з роботи піти не можу, бо директор втік у відпустку, — протягнула, непокоячись за нього. — І подзвонити не можу, як бачиш.

— У тебе ключі від його дому з собою? — запитав кіт та сповз із крісла, п'яно перебираючи лапками. — Давай мені, піду гляну чи не помер він там.

—  Не каркай, Крісе.

— Я кіт, а не ворона, — буркнув фамільяр, забираючи зі столу ключі. — Він же якщо помре, треба буде шукати двометрову коробку, а де я її тобі знайду? Та й ти мені дома океан розіллєш, а я плавати не вмію, лапки намочу...