Розділ №19. Примусова таблеткотерапія

Легка напівтемрява огортала кімнату. Я дивилася крізь неї та намагалася знайти вихід на кухню, аби охолодити свої обпечені губи, але постійно натрапляла то на стіну, то на якісь речі. З горем навпіл знайшовши потрібний поворот мої ноги моментально відвели мене до раковини, де я і застрягла на хвилин з десять, ковтаючи воду з крана. Всі ці десять хвилин мої думки не покидав голосистий гном та Смайлз, котрого я боялася розбудити своїми нічними походеньками.

Глянувши на смартгодинник, котрий висів на моєму зап'ясті, я вилаялась та вирішила вмоститись поруч зі Смайлзом, бо в таку пору все було зачинено і транспорт не ходив. Тому я повільно пішла в спальню та тихо наблизилась до господаря. За вікном шумів шквальний вітер, гойдаючи гілки та кидаючи чудернацькі тіні на Лайта. Він саме  лежав на своєму ліжку, закутаний в ковдру до самого носа та намагався ще більше закутатися в неї. 

  Обережно підійшовши до ліжка, мій погляд зачепився за пухкі губи, які в напівтемряві здавалися надто вицвілими. Цікаво, скільки сотень разів я дивилась на них раніше і чому вони тільки зараз стали настільки привертати до себе увагу? Немов у трансі моя рука потягнулася до зарослого обличчя та відсахнулася, як тільки торкнулася гарячої шкіри. 

— Лайте? — покликала, мацаючи лоб. Великі очі розплющились та сонно подивилися на мене.  — Де у тебе лежать ліки? Ти захворів.

— Так, я абсолютно хворий тобою, — щасливо посміхнувся чоловік, сильніше кутаючись у ковдру. Десь на столі валялися пляшки від алкоголю. І що йому стукнуло в голову? — А ти зовсім безсовісна... Навіть уві сні не можеш мене обійняти...

— Ти не спиш, Лайте, — ніяково зауважила та стала розкривати цю лежачу капусту, але вона виявилася значно сильнішою і відібрала своє "листя" назад. — Скидай ковдру, тобі не можна ще більше грітись.

— Не скину, — буркнув хворобливий та накрився з головою, щоб стирчав лише один ніс. — Хай хоч ковдра мене гріє, раз тобі на мене байдуже...

— Лайте, лінива ти дупа! А ну швидко скинув, поки я сама тебе не роздягнула! — гаркнула, що було духу та почала тягнути за кінець ковдри. — Психолог переросток! Теж мені "гарячий чоловік"! Якщо ти ще нагрієшся, я на тобі яєшню буду смажити! І мені начхати, що вона буде косатою! Вуличним котам згодую!

— Ти мене Крісу хочеш віддати на поїдання? — розпачливо запитав дорослий чоловік, немов мала дитина. — Цьому товстому котиську, котрий нас вічно розлучає?! Ніколи не думав, що тебе у мене відіб'є кіт...добре ще, якщо чоловік, але ж кіт...? От що зі мною не так? Я недостатньо волохатий для тебе? Чи недостатньо лінивий...?

— Ти красень, Лайте... Такий красень, що я досі слухаю твої п'яні, хворі розмови, а не лежу у своєму ліжечку та додивлюсь п'ятий сон, — намагалася пояснити йому, що не проміняю ні на кого. — Але повір мені, коли спаде температура та градус у твоїй крові, я тобі все це пригадаю, чесне слово. Ти ж знаєш, наскільки я можу бути злопам'ятною.

— Це робить тебе ще привабливішою, — посміхнувся немов дурень Лайт. — І мені знову хочеться тебе обійняти. Навіть не уявляєш наскільки я зараз хочу, щоб ти мене зігріла...

— О, а я тебе хочу зараз огріти чимось по твоїй дурній голові, яка додумалась з температурою випити алкоголю... — мило посміхнулася, стягуючи нарешті ковдру та дивлячись на своє особисте чудо в шортах з лисичками. Від прекрасного виду я відразу ж заплющила очі. — Щоб ти мені був здоровим...! Де ліки, Лайте?

— Ти мої найкращі ліки у світі, — прошепотів він та потягнувся до мене своїми загребущими долонями, — Обіймеш?

— Як тільки ти протверезієш. Так обійму, що дихати не зможеш. За шию. Пальцями.

— Я вже не можу дихати без тебе, — спокусливо посміхнувся чоловік, намагаючись здійнятись на ноги та схопити мою руку. — Навіть закінчив ці дурні курси з психології, щоб потрапити у твою ж контору... знаєш, чого це мені вартувало?

— Чого ж? — поцікавилася.

— Здорової нервової системи. Бо всі психологи поголовно психовані. З таким то робочим графіком та умовами праці, воно й не дивно.

— Ой, не прибідняйся, ти був психованим ще в школі! — не витримала такого применшення його чесно напрацьованих заслуг. — Чого вартувало одне твоє прокляття!

— Ти мені його все життя будеш згадувати тепер? — мовив він та притягнув мене силою до себе, змушуючи впертись руками в його груди. Чого-чого, а сили йому вистачало.

— А ти як думав? Я дуже злопам'ятна, — відповіла з абсолютною чесністю, дивлячись на пухкі губи, які з кожною миттю все ближче наближалися до мене. —  Так що перед тим, як робити щось погане, подумай сто разів. Я ж тобі це згадуватиму до кінця твоїх днів.

— Я і не збирався робити з тобою щось погане, — прошепотів Лайт у кількох сантиметрах від моїх губ. Гарячі пальці торкнулися щоки, викликаючи в мене бажання чи то поцілувати його, чи то викликати швидку допомогу. — З тобою неможливо робити щось таке. Ти себе бачила в дзеркалі?

— Бачила. Фінали як у панди, на голові зграя їжаків та в голові коти шкребуться від ліні та бажання поспати. Чи ти думаєш, що я себе не знаю? — хмикнула, намагаючись відсторонитися від нього, щоб трохи вдихнути повітря. — Пусти мене, Лайте. Сам же зранку пошкодуєш про те, що робиш. Де твоя аптечка? Тобі треба випити ліки.

— Ненавиджу ліки, — буркнув розчаровано Смайлз, нишком поглядаючи на поличку. Мій погляд зачепився за ящик на ній, з якого стирчав еластичний бинт. — Ти мене все одно не змусиш ковтнути цю гидоту.

— Куди ти дінешся? — хитро посміхнулася та пішла за пігулками. Витягнувши з блістера таблетку, повернулася до Лайта і протягнула йому до губ. — Пий, хитрий лис. А то всім у конторі розповім, які в тебе гарні труси.

— І кому ти цим гірше зробиш? — розсміявся хворобливий. — Я не вип'ю. Вони вічно в горлі застрягають. І на смак огидні.

Буркотіння за буркотінням я намагалася впихнути пігулку в Смайлза, але він був значно сильніший, хоч і продовжував грітися. Я навіть подумала називати його не хитрим лисом, а впертим бараном. Але, на жаль, це не вирішило б мою проблему. Через хвилин двадцять мої нерви здалися та підняли лапки вверх.