Розділ №17. Твої загребущі губи

Губи. Губи. Губи. Ніколи не думала, що ця частина людського тіла може викликати настільки нав'язливі думки. Весь залишок цього проклятого дня я тільки те і робила, що намагалася не акцентуватися на тому, що відбулося зранку. Але виходило так погано, що я постійно переносилась  та від цього нервувала ще більше. Це настільки виснажувало мене морально та фізично, що в якийсь момент я здалася та полізла в шухляду за заспокійливим. 

Намацавши на поличці таблетки, я мовчки випила потрійну дозу валеріяночки та почула стук у двері. Черговий клієнт, схоже, був не більше мого щасливий. Весь його вигляд нагадував мені розлюченого бобра, який міг загризти всілякого, хто хоч на мить засумнівається, що він крім деревини нічого не гризе. Тому я ввічливо привіталася з ним та сіла у своє крісло, щоб вислухати його проблеми. 

Це був поважний чоловік досить пишних форм, який усе своє життя займався високим мистецтвом. Не те щоб містер Сонг і сам був надто витонченою натурою, але вигляд мав цілком пристойний. І може якби я лишень дивилася на нього, то ще б повірила в його невинність та янгольське обличчя, але як тільки він відкрив свого рота, виявилося, що від янгола в нього не було навіть терпіння.

— Ви уявляєте??? Облапав танцівницю він, а психом виявився я, бо  дав йому за це у пику! — обурювався керівник театру та бурхливо махав руками, ніби віялом. — Тепер мені треба взяти у вас довідку, що я не психований та довести до ладу місцевий театр за якийсь тиждень! А я взагалі не знаю, що з цим робити! Я не знаю місцевих! Я не знаю, хто захоче пертись в театр під час тривоги! Та ще й у прифронтовому місті!

— Ну, припустимо, що довідку я вам організую, бо ви зовсім не схожі на психованого, — вимовила, ніяково розглядаючи губи містера Сонга. Вони мені видались більш твердими та колючими. Не такими м'якими як у Лайта. — А от іншим буде важче. Не ті…

Зрозумівши, що знову відволіклась на побічне, я перевела погляд на клієнта, зібралася з думками та продовжила згадувати про що ж ми з ним розмовляли:

— А в чому проблема самого театру? Якщо ви керівник, то просто організуйте виставу і подивіться, що з того вийде, — спокійно відповіла, не розуміючи, чому містер Сонг так переймався. — Наші люди давно не реагують на тривоги, вони прийдуть якщо ви зможете їх зацікавити.

— Вони то може прийдуть, але хто їм співатиме?! Попередній керівник позвільняв усіх працівників. Я нещодавно подав оголошення про набір в трупу, але на прослуховування прийшли такі "таланти", що їх треба у Флеймс посилати в якості звукової зброї. Барабанні перетинки полопаються у всіх.

— Співаки кажете? — задумалася, згадуючи одну солодку парочку, в якої сталася  "трагедія, котрій було начхати на час". — Можу вас познайомити з двома. І навіть з одним котом, який може вам зі сценарієм допомогти, в нього вроджений  талант.

— Який, міс Седнес? Завивання в березні під вікном не рахується. Мені треба автор, а не котяра для заспокоєння, — сумнівно протягнув він, вип'ячуючи вперед великий живіт. Його великі руки посилено жестикулювали, загрожуючи мені випадково поскидати з робочого столу все на світі. — Це має бути феєрія! Свято гармонії! Чуттєвості! Емоцій! Що ваш кіт може про них знати?

— Він знає про це більше за деяких людей. Та й зрештою, яка вам різниця? — резонно зауважила, втомлено потираючи скроні.  Після п'ятої телепортації мене якось надто сильно розвезло. Я ніби дві доби не спала. — Ви нічого не втрачаєте.

— Втрачаю. Дуже багато втрачаю... В мене надто тендітна дружина, яка важко переживає моє звільнення. І якщо мене знову звільнять, вона просто не витримає! — в розпачі промовив містер Райтер, хапаючись за лисину. — Я до останнього терпів, знаючи про це, але ви б бачили, як той пришиблений тягнув свої губи до неї! Я в житті не розбачу цього!

— І я, схоже теж... — прошепотіла, немов по магічному заклинанню переносячись прямо в кабінет до Смайлза. Вкотре.

Як тільки яскраве світло згасло, мене накрила страшенна нудота. Все ж таки телепортація штука серйозна і має побічні ефекти. Але якщо запаморочення в голові я ще якось могла контролювати, то бажання закопати Смайлза десь біля лотка Крістіана — ні. В моїх очах він світився наче червона ганчірка для бика. От якого біса він загадав саме таке бажання?!

— ...кохана, заспокойся... — з посмішкою говорив він, поки я наступала на нього, взявши зі столу масивну статуетку.

— Яка я тобі "кохана"?! Як ти мене можеш так називати, після всього, що сталося?! — не вкладалося в моїй голові. — У мене на тебе вже ніяких нервів не вистачає та здоров'я!

— Сем...? — здивовано запитав чоловік, ніби тільки помітивши мене. — Ти чого така нервова? Заспокойся...

— Чого я нервова?  Чого. Я. Нервова?! — не витримала та зірвалася на крик. — Бо ти мені сьогодні життя не даєш! Ти та твої загребущі губи!

— ...ну про губи вона не казала мені, але в іншому слово в слово! — почулося за моєю спиною, змушуючи застигнути на місці. — Але, містере Смайлзе, як вам не соромно? Он, навіть ваша акторка не реагує на "Заспокойся, кохана". А ви кажете, що моя Сарочка пробачить мені після чергової опойки, якщо я їй таке скажу?!

— Містере Вайн, — спробував виправдатися Лайт, але його клієнт вже збирав речі.

— З тим самим успіхом я міг би просто отримати по шапці...ви нікудишній психолог.

Худорлявий чоловік ображено вийшов за двері, залишаючи нас наодинці. Мій скажений погляд потрохи став спадати, усвідомлюючи, що через мене Лайт втратив свого клієнта. Я була все ще страшенно зла, але відбирати у нього роботу мені аж ніяк не хотілося. Це був просто дурний збіг.

— Що сталося, Сем? — тихо запитав Смайлз, виснажено сідаючи на стіл і дивлячись на статуетку в моїх долонях. Від його погляду стало якось ніяково і я поставила її поруч з власником. — Ти сьогодні весь день сама не своя і ніби от-от знепритомнієш.

— Скасуй своє заклинання, Лайте. Я через нього не можу більше ні про що думати, — чесно вимовила, твердо дивлячись у його металеві очі, що розглядали підлогу. — Через цю кляту телепортацію я зараз реально звалюся. Це занадто для мене.