Розділ №16. Підстава з драбиною

Тепле сонце пробиралося крізь старе вікно. Широке таке, гарне. Я дивилася зі свого кабінету на місто, яке розташувалося по той бік кордону та не могла повірити своїм очам. Не так давно там виднілися височезні багатоповерхівки, парки та величезні магазини, а зараз...суцільні руїни та дим.  Це нагадувало мені по те, що в нашому дурному світі не залишилося нічого вічного. Усе могло зруйнуватися. Рано чи пізно. 

Мені завжди було цікаво, як же свята Інсанія додумалася створити расу, котра могла згоріти вщент, а потім відродитися та піти працювати далі, ніби нічого й не трапилося. Але ще більше мені було цікаво, чому серед всіх їхніх  племен було одне єдине, якому вічно не жилося спокійно. Саме болотні фенікси постійно розв'язували ці дурні війни та заважали мені жити останні півтора року, бо через те, що офіс стояв на кордоні з Флеймсом, нам теж інколи прилітало. Але це все одно не лякало так сильно, як сам підйом до мого кабінету цими нескінченними сходинками. Через стільки часу, війна залишила після себе лише втому та тиху злість. 

Живі істоти швидко до всього звикали.  Навіть до війни. От і зараз,  дивлячись  на величезну вогняну кулю, котра летіла в сусідню будівлю, я не переймалася так сильно, як  у перші дні. А от підбитий літак, який полетів з-за даху сусідньої будівлі слідом за нею, змусив моє серце стиснутися навіть попри конячу дозу заспокійливого. Хоча б тому, що я знаходилась майже на останньому поверсі, а він дивним чином намагався вирівнятись прямо перед моїм кабінетом. І якщо від магічних куль захист був, то від техніки, яка падала — ні. 

У кімнаті стояв сильний гул, навіть попри зачинені пластикові вікна та магполе. Від страху, я сама того не помітивши телепортувалася до Смайлза та міцно вчепилася в нього своїми долонями. Не те щоб сусідній кабінет мене міг врятувати у разі авіакатастрофи, але надійні обійми Лайта робили ситуацію не такою жахливою. Чомусь поруч з ним мені завжди було спокійніше.

Десь на вулиці почувся жахливий вибух і мене відразу ж втиснули в чоловічі груди, прикриваючи голову. Смайлз ледве встиг швидко повернути нас до стіни та опустити на підлогу, закриваючи мене своїм тілом.

— Та щоб ці покидьки виздихали всі на своїх болотах! — гаркнув чоловік, перечекавши силову хвилю і з не менш скаженим серцебиттям намагався заспокоїтися зі мною. — Щоб їм в горлянку засунули всі ці ракети й дали запалити! Щоб у них туалетний папір закінчився у самий негодящий момент і унітаз тріснув!

— Де ти на болотах унітази бачив? — спробувала трохи відволіктися від нервів та звести все на жарт. Виходило погано, але якщо концентруватися на страхові — було б ще гірше.

— На кордоні! — ніяк не заспокоювався Лайт, так і тримаючи мене в обіймах та проводячи теплою долонею по волоссі. — Вони стали тягати їх до своїх боліт із розвалин. Мої друзі з Флеймса коли зрозуміли це, то стали ставити на них магічний пошук, щоб знати куди пускати відповідь. Всяко дешевше, ніж закупляти дороге озброєння.

— І що, багато знищили? — поцікавилась, потрохи відстороняючись від чоловіка.

— Багато. Але болотяні їдять протерміновані пайки, тому більшість унітазів навіть не доживає до перевезення, — серйозно відповів Лайт, підтягуючи мене назад до себе та торкаючись губами до лоба. Ледь колючий дотик віддався дивним теплом, змушуючи мене на мить задивитися на його очі. — Сонячні фенікси найняли з сусідніх міст  відряди пенсіонерів, які б проводили розвідку та метали банки з огірками по ракетних комплексах.

— Так вони ж старі вже і кволі, як вони по них попадуть? Як вони почують хоч щось? Як вони побачать ту нещасну ракету до того, як вона їх вб'є? — не розуміла я, звідки Лайт взяв цю нісенітницю. — Звучить нереально.

— Ти недооцінюєш наших бабок. Вони ще нас з тобою переживуть. Чи ти думаєш, що вони просто так сидять вічно під під'їздами та збирають плітки? Ні, вони тренуються, щоб на заробіток поїхати у Флеймс. Поки мирно — вони на городі фізичну підготовку здають, а коли війна — у розвідку. Там такі снайпери, що можуть замість системи протиповітряної оборони працювати. Я тобі кажу.

— А ти звідки це знаєш? Консультував військових? — стала вдивлятися в чорні очі, шукаючи відповідь.

— Так. Ми багато про що балакали з ними, — з ностальгією в голосі промовив Смайлз, гірко посміхаючись. — Сонячні фенікси чудові істоти. Я багато навчився від них.

— Буркотіти? — іронічно спитала, все ж таки вибираючись з обіймів. А то так можна було і звикнути.

— Скоріше сміятись навіть у найскрутніші часи. Хоча буркотіння теж від них перейняв. Вони люблять посваритися один з одним на рівному місці, але це більше виглядає як "Ти мій друг і тебе маю право ображати лише я", — пояснював він. —  Може пізніше розповім тобі про своє життя в тому місті... Я часто згадував про тебе, поки працював там. Хотілося побачити тебе, відчути, пожалітися на своє життя. Та й просто — до тебе. 

— А ти раптом не придумав своє бажання? А то чим довше ти тягнеш, тим більше мені здається, що ти готуєш грандіозну підставу, — ні краплі не збрехала.

— Придумав, — хитро протягнув Смайлз, роздивляючись моє лице. — Але ти впевнена, що хочеш почути моє бажання саме зараз?

— Впевнена. Ти ж знаєш, я своє слово тримаю. Збудемось і підемо далі, мріяла швидше здихатися від боргу. 

— Я попередив, — нахабно протягнув чоловік, ніби щасливий котяра. В такі моменти він нагадував мені Кріса, хоч вони й вічно буркотіли один на одного. — Так ось. Я хочу, щоб ти мене цілувала в губи кожен раз, як перенесешся до мене.

— Ти серйозно...? — шоковано видихнула, переводячи погляд на пухкі губи Смайлза, прямо напроти моїх. Мені аж не вірилося, що я це почула. — Це ще що за підстава така?

— Не підстава, а чесно програний спір. Так що виконуй, красуне. Цей раз теж рахується.

— Прямо в губи...? — перепитала, ніби пришиблена. Це бажання не вкладалося в моїй голові.  Я що, дійсно йому подобаюсь? Чи це такий новий вид знущання наді мною?