Розділ №11. Реальність, в якій ми живемо

Під моїми пальцями відчувалася тонка ручка, яку я перекочувала між кістяками, щоб подумати про своє життя. Десь з боку чулося спокійне цокання годинника. Двері невпевнено відчинилися, впускаючи за собою малопомітну гномку. Міс Ай тихо привіталася та пройшла в кабінет. Потім обережно сіла в крісло, перебираючи в долонях ремінь від дешевої сумки, та стала роздивлятися навколишній інтер'єр.

— А чому у вашому кабінеті чорні стіни? — запитала вона, не знаючи з чого почати розмову. 

— Бо на чорному фоні яскравіше видно кольорові деталі. Вони здаються більш насиченими та кращими, — спробувала пояснити науково свою любов до цього темних відтінків. — Знаєте? Це як в житті. Коли трапляється суцільна смуга негативу, ми більше цінуємо ті малі дрібниці, які приносять нам щастя.

— І то вірно... — хилитнула вона головою  та знову замовчала. 

Густі золотаві коси прикрили гарне лице та яскраві бурштинові очі. Я дивилася на неї та дивувалася. Наскільки красивою була ця жінка, настільки ж кидалася її невпевненість у собі ж. І мені в голову не приходило, що ж мало з нею такого статися, аби вона загнала себе в такий стан. Тому я вирішила не мучитись зі здогадками та відразу перейшла до справи:

— Що вас привело сюди? 

— Я сама себе сюди й привела, — мовила вона та стала збиратися зі своїми думками. — Річ у тому, що останнім часом я постійно чую суцільні претензії від чоловіка. Якийсь час я говорила собі, що це минеться і він просто не в  настрої, але... це зводить мене з розуму. 

— Давно він почав критикувати вас? — поцікавилася, усвідомлюючи, що скоріше за все він просто знайшов собі іншу й не знає, як про це сказати. Питати напряму було незручно, тому я вирішила зайти здалеку. — Можливо, щось сталося?

— Та ні. Навпаки — влаштувався на нову роботу, став заробляти гроші й не хвилюватися, що сидить у мене на шиї, —  видала гномка неочікувану деталь. Утриманці в гномів були взагалі рідкістю. Їх настільки зневажали, що навіть бідні на їхньому фоні виглядали значно краще. 

— А за що найчастіше сварить? 

— За вагу та ріст. Пів життя його влаштовувало моє тіло, а тут на тобі!  Я вже дійсно думала, що погладшала, але ж ні... навіть в сусідки питала! — сердечно вигукнула гномка та склала руки на грудях. Я окинула її швидким поглядом і теж не помітила якось надлишкової ваги. А ріст…? Гномка як гномка. — А та мені каже, що я ще й скинула! І що бачила мого чоловіка з якоюсь ельфійкою в кав'ярні.

— А ви не думали з ним поговорити про це? — тактично стала підводити до важливого. — Все ж краще, ніж мучитись здогадками та терпіти безпричинну агресію. 

— А якщо він дійсно з кимось іншим? —  тихо мовила міс Ай та опустила очі вниз. 

— То що станеться? — поставила риторичне запитання. — Який найжахливіший сценарій у вашій голові? Залишитесь одна? Так знайдете когось іншого. Залишитесь без грошей? Так ви жили вдвох на одну вашу зарплатню. І нічого. Справлялись. Що ви втрачаєте? Чого ви дійсно боїтесь?

— Боюсь, що я вже надто стара, товста і низька. Що мене ніхто не зможе прийняти такою. Що все, що він казав виявиться правдою і я залишусь без сім'ї, без дітей. Одна, до самої старості. Й навіть стакан не буде кому подати, — видала на одному подиху гномка, з мокрими очима. А мені стало її настільки шкода, що я навіть встала з місця та обійняла її за плечі.

— А тепер послухайте мене. Перше — ви не обирали свій ріст і ви його не зможете ніколи змінити. Щобільше! Для гномки, ви ще й досить висока! — ні краплі не збрехала. — А ваш чоловік навряд чи набагато вищий за вас. Так що хай спочатку себе збільшить!

— Він взагалі трохи нижче мого... — ніякого протягнула вона, потираючи пальцями ремінь від сумки. — Тями не дам, що йому в голову стрельнуло...

— От вам і відповідь! Стрельнуло! Як стрельнуло, так і вистрелить, — пробуркотіла за наболілу тему. — Так ось, по друге — ви не стара. Ви доросла самодостатня жінка, яка не зобов'язана себе змінювати під кожного бовдура. Одна справа, якби вам самій було б важко через вашу вагу чи вас не влаштовувала б ваша зовнішність — тоді б я і слова не сказала. Але якщо вам комфортно у вашій вазі та все подобається, чому ви маєте змінюватися? Хіба це змінить його ставлення до вас?

— Але ж...

— Що? — розпалювалася я.

— Сім'я ж складається з компромісів. Хіба ні? — невпевнено запитала гномка та знову стала бігати своїми бурштиновими очима по кабінеті. — Як же всі ці "перетерпиться й перелюбиться"?

— А компроміс, це не тоді, коли ви одна жертвуєте чимось. Це коли двоє живих істот обговорюють свої проблеми та намагаються їх вирішити. Вирішити те, що можна вирішити, а не те що ви ніяк не можете змінити, — намагалася пояснити їй те, до чого люди роками ідуть. — Ні, ви можете лягти під ніж, змінитися. Але що далі? Це зробить вас щасливими?

— Але ж він буде радий, — заперечила гномка, шукаючи виправдання своєму чоловікові.

— Як довго? Як довго він буде задоволений результатом? Місяць? Два? Може рік? А що далі? Думаєте, він не придумає нових умов, які йому будуть муляти лише тому, що в його голові його видуманий ідеал це не ви? — намагалася донести головну думку. — Якщо ви йому не подобаєтесь зараз, то це не змінить ні худоба, ні операції зі збільшення грудей, ні ще чогось. Навіщо вам гном, котрий не приймає вас такою, яка ви є і навіть не хоче обговорити причини вашої втоми, а просто критикує?

— Не знаю... Можливо я просто...

— Звикли так жити? — гірко посміхнулася, цитуючи мало не кожну другу жінку після зради. — Може й так. Але що вам заважає почати жити інакше? Ви чудові, що б вам хто не казав. Незалежно від того, які ви: худі чи товсті, високі чи низькі. Завжди знайдуться ті істоти, котрі зможуть вам прийняти такими, які ви є.

— Знаєте, мені ніхто цього не казав раніше.

— Знаю, — кивнула головою, виснажено дивлячись у вічі жінці, котру вбивали в асфальт кожен день дурною критикою. —  Тому і пояснюю. Хтось же має вам це сказати?