Розділ №8. Мій одяг на тобі

Тепле сонце зігрівало лице. Сьогоднішній ранок настав надто швидко, особливо після нічних баталій. Хотілося поспати трохи довше, але якийсь писк майорів на краю свідомості, змушуючи прокинутися та лежати із заплющеними очима ще якийсь час. Моя рука рефлекторно потягнулася до велетенського пухнастого щастя, котре пускало слини на моє праве плече. Я погладила його по шерсті та відчула приємну вібрацію. Друга рука так само ліниво потягнулася до теплого пухнастого щастя вже на лівому плечі та стала його теж гладити, думаючи, що це Кріс якось дивно розвалився. Але замість звичного муркотіння почувся глибокий чоловічий стогін і незвично важка вага. Від здивування, я аж розплющила очі й побачила, що на мені з одного боку вмостився Крістіан, а з іншого — Смайлз. Обидва вони щасливо спали й навіть не здогадувалися, що відбувалося.

— Якого біса ти робиш в моєму ліжку?! — вигукнула на всю кімнату і перевела зляканий погляд на стіни. Не того кольору. Не з того боку від мене. Не в тій квартирі. — Чорт...Кріс, вставай… — виснажено простогнала, намагаючись розштурхати це руде чудовисько, — вставай, нахабний хвіст, ми перенеслися ніччю.

— В рай, куди не пускають співучих гномів? — сонно муркнув кіт і сильніше скрутився клубочком, поки я намагалася вилізти з-під сплячого Лайта. — Давай тут залишимося жити трохи подовше. Хоч поспимо нормально...

— Та вставай вже! Ми в Лайта... — я спробувала розштурхати й Смайлза, але той лишень сильніше обійняв мене за талію та щось пробуркотів. — Мені на роботу треба. От що за ліниві пухнасті дупи?! А ну вставайте!

— А ти звідки знаєш, що в мене пухнаста дупа? — нарешті прокинувся чоловік та розплющив одне око. Друге, попри всі мої крики, продовжувало спати й навіть не сіпалося. — Я тобі її не показував, між іншим. От станеш моєю дівчиною, роздивишся і тоді вже будеш судити, яка вона — пухнаста чи ні. А поки що, ніякої дискримінації за волохатістю.

— Добре, вмовив. Не дійшла я ще до тієї стадії відчаю, щоб вступати у стосунки заради того, щоб перевірити ступінь твоєї волохатості, — погодилася з ним, не бажаючи продовжувати суперечку. — Але мені реально треба сьогодні на роботу. Це в тебе вихідний, а мені ще якось треба дістатися до свого кабінету.

— Та встаю я, встаю... — пробуркотів Смайлз та сповз із мого плеча. Розтріпане волосся стирчало на всі боки, закриваючи половину його лиця. Але навіть так, за темними пасмами виднілася легка посмішка. — Ніколи не подумав би, що на тобі так добре спати. Кістлява, як смерть, а все одно ідеально підходиш — кісточка до кісточки. Ніби тебе реально створили для мене.

— Щоб я тобі мозок виїдала гірчичною ложечкою? — іронічно зауважила й опустила Крістіана на ліжко. Плече жахливо затерпло і тепер доводилося його розминати, щоб неприємне гудіння пройшло. — Побійся Інсанії, вона не настільки жорстока богиня! А ти навряд чи в минулому житті настільки накосячив, щоб тебе нагородили в цьому таким щастям, як я. Хіба що котиків вбивав.

— Не треба мене вбивати, я і так не живий після гномів, — автоматично відповідав фамільяр, попри пелену втоми. — І взагалі, ідіть в інше місце говорити, дайте доспати пристойному коту його законні п'ятнадцять годин сну!

— Це він що, виганяє мене з мого ж ліжка? — шоковано протягнув Смайлз і сів поруч. Ковдра сповзла по його тілу, оголюючи торс та приковуючи на мить до себе мій погляд.

— Будеш шуміти, я тебе з твоєї квартири геть вижену! Спати дайте, безсовісні! Мені ще проду писати та гномам помститись треба.

Голос Крістіана звучав настільки розпачливо, що я мовчки встала з ліжечка і попленталась на кухню. Не скажу, що вона стала для мене рідною після другої телепортації, але я вже знала де, що лежало. Чашка, яка мала б бути разом з тарілками, стояла на найвищій поличці й мені довелося брати стільчик, аби дістати її. А кава, яка мала  б бути разом з крупами чи чаєм, валялася в холодильнику. Не знаю чим він мотивувався, але певно я настільки втомилася, що цей бардак навіть не злив, як уперше. 

На швидку руку заливши собі каву, я залишила її вистигати й пішла в іншу кімнату, до шафи винуватця моїх перенесень. Речей було не так багато, але знайти щось треба було. Не піду ж я на роботу в домашньому? Тому я мовчки полізла шукати серед стопок одягу щось, що підійшло б мені. 

— Хоч би запитала, заради пристойності, — весело промовив Смайлз, позуючи мені у дверному отворі голим торсом. На якусь мить я задивилася на цю красу, а потім відвернулася назад, від гріха якомога далі. А то мені його живіт уві снах буде приходити. Ну ні, дякую. Мені вистачало й того, що я уві снах приходила до нього. — Поводиш себе так, ніби моя дівчина.

— Я не садомазохістка, прости господи, — іронічно відповіла йому, вибираючи серед чорних сорочок якусь поменшу, яка б на мені не сильно висіла. — Ти хоч уявляєш, як ти себе зі мною поводитимеш коли я стану твоєю дівчиною, якщо ти вже зараз ані краплі мене не соромишся? Ні, дякую. В мене ще залишилося трохи інстинкту самозбереження.

— Чим би тобі його відбити...? — прошепотів собі під ніс Лайт, змушуючи мене посміхнутися, а потім підійшов ближче, посунув мене трохи далі й дав у мої руки вішак, додаючи гучніше. — Бери цю. Вона на мене малувата вже.

— Чого тоді тримаєш її? — поцікавилася, роздивляючись нічим не примітну річ. Проста тканина, жодних візерунків, нічого особливого. 

— Бо улюблена. Не уявляю себе без неї, — чоловік поперевертав у шафі купу одягу і дістав звідти шкіряні штани. — Тримай. Довгуваті, але хоч на стегнах будуть нормально сидіти. Одягайся.

— Може хоч вийдеш? — запитала, дивлячись, як він розглядає мене своїм сонним поглядом.

— Як спати зі мною, то ніякого сорому, а як вдягнулися після цього, то все? Трагедія? — розсміявся він та заправив пасмо за вухо.

— Не хочу тебе до інфаркту довести своєю страшною тушкою. Серце твоє шкодую.

— Ти? Моє серце? — залився сміхом Лайт, аж витираючи сльози з очей. — Якби ти його жаліла, то зустрічалась би зі мною  ще зі школи! Я тобі ще в дев'ятому класі зізнався в коханні, а ти не повірила.