Розділ №7. Ти п'яний гном без бодуна

Ніч. Яка ж це чудова пора! Просто прекрасна! Особливо, коли ти спиш, а не слухаєш о третій годині ночі, як твої сусіди святкують день народження. І добре б, якби вони просто гучно говорили чи тупотіли на другому поверсі, так ні — схоже вони таки допилися до білочки. Чому? Бо я прокинулася не від сміху, а від того, що мій сусід — багатоповажний пан Граунд, котрий мав добрий такий басовий голос, співав на весь наш дім народну пісню!

— "Додо-о-ому я про-осилася-я-я! А він мене-е-е все не пуска-ав!"

Десь на підспівках у гнома чувся трохи вищий чоловічий голос, але значно п'яніший, а тому й емоційніший. Обидва гноми затягували приспів з таким смутком та  горем, ніби просилися не додому, а в рай, із золотими будинками. А якийсь злодій прив'язав їх на самому вході та змусив дивитися на недосяжну мрію, котра знаходилася на відстані одного кроку.  

Через пів години каторги, я вже хотіла була піти до них та розпустити компанію по домівках, бо зранку треба було на роботу, але вони магічним чином затихли і я знову заплющила очі. Як тільки це сталося, пан Граунд з новим поривом пристрасті затягнув:

— Ти милий мій, а я — твоя! Пусти мене, зійшла зоря! Проснеться матінка моя! Буде питать, де була я...

— Та вже розбудили! — гаркнула в стелю, втискаючи лице в ковдру та зриваючись на крик.  — Ви в себе дома, пане Граунде! Дома, а не в караоке! Дайте людям поспати! Третя година ночі!

— Се-е-ем...? — проскиглив Кріс, обіймаючи свою маленьку ковдру лапками, стоячи на моєму порозі. — У мене вже вушка болять від цих дам бородатих. Можна я до тебе хоч ляжу? А то з балкона взагалі жах...

— Та в мене тут навряд чи краще... Пан Граунд був оперним співаком, в нього голосу дай боже... — мовила і посунулась на ліжку, запрошуючи кота до себе, а потім гучно додала, сподіваючись докричатися до сусіда: — А совісті — як кіт наплакав!

— Та я тільки за останні пів години наплакав пів чашки сліз через них! Можу й більше, тільки б вони замовкли та дали поспати нещасному коту! — нявчав Кріс, забираючись мені під бік. — Вони вже другу годину поспіль так...

Поки ми буркотіли, наші гноми пішли на чергове коло та вирішили доспівати цю нещасну пісню до кінця. Той, що вище голосив, певно випив додаткову чарку в перерві між куплетами, та продовжив зриваючись на сльози:

— Доню моя, не в тому річ, що ти блукала цілу ніч!

— Звичайно не в тому! А в тому, що ти співала мені всю ніч! — вставила свої п'ять копійок, сподіваючись на акустику і совість.

— Чому розплетена коса-а! А на очах! Бринить сльоза! — мало не кричав сусід, доводячи мене до сказу.

— Бо я спати хо-о-очу дуже я, — почав нявкати Кріс у ноти, підіймаючи лапки до стелі. — А ти тут спі-і-іви розвела! Ти взагалі то не "вона"! Ти п'яний гно-о-ом, без бодуна!

Від неочікуваного таланту фамільяра, я аж прокинулася і стала посміхатися. Це ж треба, яка багатогранна особистість. Шкода, що він не вмів присипляти людей дистанційно. Ціни б йому не було!  Певно гноми зрозуміли, що в них тут з'явився конкурент і замовкли. Ми вже було зраділи й вмостилися назад під одіялко, але через десять хвилин розумової діяльності, вони настрочили йому відповідь та заголосили з новою силою:

— А ти не трогай мій боду-у-ун! В моїй душі волає с-у-уум! Трагедії начхать на ча-а-ас! Облиш котя-я-яра грубий нас!

Очі Кріса полізли на лоб. Від такої пихатості, він аж сів на ліжку, поклавши лапки на величезний пухнастий животик. Густі вуса закрутилися вперед, а величезні щоки надулися, ніби він от-от зібрався лопнути.

— Ні, ну вони що, зовсім клепкою поїхали? — запитав він, обурено дивлячись на стелю. — Спати не дають тут вони, а "грубий котяра" — я???

— Не звертай на них уваги, Крісе. Може щось дійсно трапилося. Зараз доп'ють свої запаси та підуть спати, — спробувала його заспокоїти.

— Ну ні...я це так просто не залишу, — розпалювався фамільяр. — От зараз вивідаю, що сталося, допоможу, а зранку їм таке шоу влаштую, коли похмілля настане! Вони що, думають, що одні тут співати вміють? Ха! Насмішили!

— Може не треба, Кріс? — жалісливо протягнула, благаючи про помилування. — Іди до мене, я тебе краще пообіймаю.

— І стукнеш, щоб я оглухнув? — буркнув кіт, забираючись до мене ближче. — Ні? То лежи собі й мовчи.

Від всієї абсурдності ситуації хотілося стукнутись головою об стіну. Але я мовчала. Я, і заспокійливе в моєму шлунку, яке я вчора випила, щоб не скакати до Лайта. Схоже, треба було ще коту налити молока, щоб його попустило. А то он, виліз із-під ковдри, відчинив вікно, щоб було краще чути, і знов заголосив:

— Ой, що за сум, в душі кричить? Скажи, підтримаю в ту ж мить! Проблеми вирішу ураз! Хоч на дворі четвертий час!

— Що, правда? — крикнули зверху, а потім почали жалітися вже без співу, зате з криками та лайкою. — Трагедія в мене! Керівник театру зарплату врізав! Назначив замість мене якогось здохлика писклявого!

— Я не писклявий! Я просто сопрано співаю! — вставили п'ять копійок.

— А потім взагалі звільнив! — продовжив жалітися пан Граунд розпачливим голосом. — Від мене дівчина через це пішла! А в неї знаєш, скільки золота було? Та я став би найщасливішим гномом в житті, якби встиг одружитися!

Мої очі здійнялися на Кріса, який вже пошкодував, що відкрив цю "скриню Пандори". Він дивився на мене з таким жалем, ніби до нього тільки дійшло, що якщо дозволяєш комусь жалітися на життя, то живі істоти це і роблять. При чому в хронологічному порядку. Починаючи останньою травматичною ситуацією і закінчуючи мамою, в дитячому віці, яка змушувала їсти суп, коли вони не хотіли.

Руда шерсть кота здіймалася дибки з кожною скаргою нашого сусіда. Дивитися на страждання цього пухнастого чуда в місячному світлі було настільки шкода, що я притисла його до себе, закрила одне з вух рукою і зверху вкрила ковдрою. Через якісь пів години Кріс таки зумів заснути, а от я продовжувала слухати. І про друзів, які вкрали заначку. І про першу кохану, якій він зрадив з багатшою, а потім дізнався, що багатшою була таки перша. І про все на світі.