Розділ №6. Конвеєр з виготовлення мільйонерів

Як же чудово мати свій магкар! Особливо після важкого тренування з підкоренням кар'єрних сходинок! Можна було хоч трохи розслабитись та не йти на тремтячих ногах від однієї лавочки до іншої. Дивлячись, як Лайт вправно керував ним, мені згадалася ранішня клієнтка, котрій загрожувало магічне облисіння. Було жахливо шкода  її, бо я знала, наскільки волосся може бути важливим для істот. Той же Смайлз відрощував бороду ще з шістнадцяти років й досі дорожить нею більше, ніж досить коштовним магкаром. 

— Слухай, а як ти здавав на права? — поцікавилася, в надії дізнатися щось корисне. — В мене тут клієнтці життєво необхідно за місяць отримати, але вона ніяк не може здати через якийсь проклятий...

— Переїзд "Тьоті Клави"? — закінчив за мене Лайт, посміхаючись. — О-о-о, це дійсно прокляте місце. Крута гірка, потяги, кози та бабця, яка страшніше за відшкодування аварій за участю дорогих магкарів!

— То як же ти здав? Може є якісь поради чи що? — шукала я вихід, поглядаючи у вікно. — Їй  дійсно дуже треба. Побилася об заклад і тепер, якщо не здасть, то магія побриє її налисо.

— Звучить, як смертна кара. Не уявляю, що зі мною станеться, якщо я втрачу свою дорогоцінну бороду...бідна дівчина... — протягнув Лайт, на мить вагаючись про щось розказати, а потім зробив глибокий вдих і здався. — Взагалі, є один спосіб розв'язати її проблему, але він не дуже легальний.

— Це який же? Потруїти кіз? — припустила найочевидніший варіант. А що? Немає пробки, немає проблем.

— Ти що?! —  вдарив по гальмах Смайлз, переводячи на мене шокований погляд. Від різкого гальмування я мало не вдарилася лобом об скло. Серце скажено забилося і я перевела вбивчий погляд на чоловіка.  — Тьотя Клава — то місцеве світило! Всі її кози, то божі створіння! Вона ж за них прикопає пів міста!

— Тоді що ти пропонуєш? — стомлено запитала, не розуміючи чого він так захищає її. Он, мало нас обох на той світ не відправив геть. 

— Є такий інтернет магазинчик "Світ магії". Там продається неонова фарба  різних кольорів, спеціально для тварин. Нехай купить якийсь із нових відтінків та подарує тьоті Клаві.

— І чим це допоможе? — не могла ніяк зловити хід його думок.

— Тим, що вона веде запеклі бої із залізничниками. Вони постійно збивають її кіз, — пояснював Смайлз немов дитині, знову завівши машину. —  А так, в новий колір перефарбує, черговий потяг з'їде з рейок, поліція налаштує об'їзд і здача екзаменів піде по іншому маршруту.

— І що, водії часто використовують цю схему? — скептично подивилася на Лайта, не уявляючи, що хтось взагалі наважиться на такий вчинок.

— Ще б пак! — аж образився він, переводячи на мене свій погляд. — Після тридцятої перездачі, тьоті Клавині кози стають ріднішими за близьких! І ця війна стає особистою справою всіх водіїв. Я їй і досі періодично надсилаю фарбу, в знак підтримки.

— Звучить весело... — видихнула повітря та помітила свій під'їзд, до якого ми вже встигли доїхати. — Дякую за пораду і за те, що підвіз. До завтра, Смайлзе.

— До завтра, Самер.

Посміхнувшись на прощання другу, я вийшла з автівки та повільно пішла до дверей. На вулиці стояла темрява. Після важкого дня хотілося закутатися у неї, щоб трохи побути в тиші. Якби не біль в ногах, я б ще походила прохолодними доріжками, але втома переважила і я стала підійматися черговими сходинками до своєї квартири. Добре, що я жила на першому поверсі — всього шість рухів і я вже вдома. 

Відчинивши двері своїм ключем я пройшла в коридор та стала роззуватися. Після роботи хотілося просто впасти на подушечку і відпочити від чужих скарг та претензій. Але на радощах від поїздки у магкарі, я забула про одну важливу деталь. Руду таку, пухнасту, яка зустріла мене на вході надутими щоками та хвостом, котрий бігав по підлозі немов віник.  

— Ну і де тебе носило, Самер? Я, щоб ти знала, через тебе геть проду випустив пізніше на п'ять хвилин! Ти чого не сказала, що з дому тікаєш?! — навчав фамільяр на пів квартири.

— Бо я не тікала, то все давнє заклинання, — відразу стала виправдовуватися, хоча й знала, що цього не варто було робити. Але певно моральні принципи з котами не зіставлялися. Хотілося відразу йти на поступки. 

— Яке ще заклинання? — зацікавлено спитав кіт та склав лапки на животику, готуючись слухати. — Старовинне, цікаве?

— Незнімне! — відрізала та пішла на кухню. На столі стояла тепла картопелька і я на радощах накинулася на неї, пояснюючи коту весь свій біль. — Друг ще в дитинстві примудрився  сплутати заклинання та з'єднати наші душі. Кожен раз, коли я починала нервувати, магія автоматично переносила мене до нього, ніби у схованку. Але коли батьки розділили нас по різних містах, заклинання перестало діяти. А вчора він приїхав у Інсейн. Я коли смажила картоплю впеклася й перенеслась до нього в одному рушнику.

— А чого ж не попередила про це? Знаєш, як я хвилювався за тебе? — спитав сусід та облизався. — Геть їсти не міг! Он, банку консервів у себе якось запхнув тільки й все.

— Бо заклинання не працювало довгий час. Настільки, що я геть встигла за нього забути. А тут і він. Хотів зробити мені сюрприз і влаштувався в нашу контору психологом, для повного щастя. Дурень, — буркнула, намагаючись скинути трохи стресу.

— А він знав, що працюватиме на останньому поверсі? І що у вас ліфт не працює? — хитро смикнув своїми вусами кіт, облизуючи лапку.

— Не знав.

— І то добре, хоч не мазохіст... — не розгубився Кріс.

— Ага. Всього лишень стриптизер, — іронічно додала, згадуючи нещодавній інцидент. —  Сьогодні он, заявився в кабінет і став роздягатися перед клієнтами.

— І чого ти зла така? — не розумів кіт, весело надуваючи щоки. — Чи він страшний і розлякав їх?

— Та красивий він. Просто як уявлю собі, скільки ще разів він до мене прискаче так...за голову хочеться братися, — сумно промовила, усвідомлюючи, що від мене так всі клієнти відмовляться.

— Ти он краще за картопельку берись і спати йди. Нема чого за голову братися, в тебе там все одно нічого цікавого немає, — мило зауважив фамільяр.