Розділ №1. Нещасні пухнасті дзвіночки

Приємна напівтемрява огортала кабінет.  За вікном спокійно шумів дощ, заспокоюючи мої нерви.  Я сонно позіхала, в очікуванні останнього клієнта, який чомусь затримувався. Сьогодні, на диво, обійшлося без сліз, істерик та болісного завивання. Якщо не враховувати мій голодний шлунок, то можна було б подумати, що видався чудовий день. Але гучне буркотіння шлунку не давало забути про нагальні потреби організму. 

Стрілка на годиннику добігала до "вісімнадцятої тридцять". Ще зовсім трохи й можна буде йти додому та поїсти чогось смачненького, хрумкого, із золотавою скоринкою та сіллю чи хоча б просто чогось їстівного. Сніданку в мене не було, а обідом довелося пожертвувати, щоб знову не здійматися сходинками. Останнім часом відключення світла увійшли в норму через війни феніксів, а мій офіс розташовувався якраз   на кордоні з ними. Тому страждати від наслідків чужої дурості доводилося часто. 

Поки я пускала слинки на ще не смажену картоплю, двері повільно відчинилися й через них вповз пухнастий рудий кіт, стомлено падаючи прямо на порозі. Увесь його вигляд показував, що йому хотілося лише відпочинку та чогось смачненького. Фамільяр розставив лапки на всі сторони та висунув шершавий язик на бік, намагаючись віддихатись. Потім зрозумів, що він тут не один, перевів на мене вбивчий погляд та став бурмотіти:

— Святі дзвіночки! Це ж який безсовісний гад додумався кабінет психолога втулити на двадцять другий поверх! Вони б ще реанімацію сюди вліпили б! — завівся пухнастий, з горем доповзаючи до крісла та виставляючи вперед м'яке пузо. — Я думав, поки дістанусь сюди — всі лапки зітру! А мені ними ще книги писати, між іншим! Думаєте видавцям є справа до того, що в мене лапки болять?  Якби не так! А ви, безсовісні, мені всі плани руйнуєте такими квестами на виживання. 

— Містер Крістіан...? — ніяково перепитала, дивлячись то на щоденник із записами зустрічей, то на товстого котяру. Консультувати фамільярів мені ще не доводилося, тому я не знала чого від них чекати. 

— Для тебе, красуне, просто Кріс, — підморгнув він та закинув лапку на лапку, від чого рудий животик ще більше надувся. — Особливо, якщо ти мені наллєш сто грамів антистресового молочка, а то я поки  сюди дійшов, то зрозумів, що мої проблеми не коштують такої щоденної каторги. Я ж все своє добро втрачу, якщо буду сюди ходити кожен вечір! А пристойного кота має бути багато!

— А які у вас ще є проблеми, крім війни на вулиці та постійних відключень світла? — увімкнула професійну звичку та підперла щоку долонею, готуючись вислуховувати клієнта. — Розповідайте і давайте разом подумаємо, як їх вирішити. А то робочий день добігає кінця, а нам ще спускатися звідси треба.

— Красуне, єдина моя проблема в тому, що всі люди дурні, а я вимушений з ними проживати на одній території, — почав рудий свою розповідь, облизуючи лапку. — Для прикладу, я зараз орендую квартиру в однієї бабці, а вона мене домагається!

— Як "домагається"?! — шоковано перепитала. От чого не очікувала, того не очікувала.

— Отак! Сплю я, значить, собі на ліжечку. Нікого не чіпаю. А тут вона підходить і як погладить моє пузо! — обурено занявчав фамільяр, надуваючи щоки. Пухнаста шерсть стала дибки й в який момент навіть здалося, що він став ще більшим. — Я на неї дивлюсь вбивчим поглядом, а вона мені —  "Який гарнюній котик, іди до бабці на коліна"! А я, між іншим, інтелігентний кіт, хоч і годжусь їй у внуки! Я не шастаю по чужих колінках! Тим паче по скрипучих!

— І що ви зробили? — зацікавлено запитала, намагаючись поставити себе на його місце. Якби мене якась бабця взяла на руки та стала чіпати у всіх місцях, я б напевно їй шкіру роздерла б. 

— Дав їй лапою по руці, щоб не чіпала. А  вона зовсім здуріла! Подумала, що я так заграю до неї й вчепила мені бантик на хвіст! — зірвався на відчайдушний нявкіт Кріс, з вселенським горем в очах притискаючи до себе розкішного пухнастого хвоста. — О, цей клятий бантик! Я ж поки під цим гіпнозом намагався його скинути, вона мене примудрилась затягнути у ванну кімнату! А там...!

— Що? Що вона посміла зробити??? — непокоїлася за нещасного кота, поки він театрально закрив лапкою очі й відкинув голову на чорне бильце крісла.

— Помила мене із шампунем... — трагічним тоном нявкнув кіт. — Геть хвоста помила... А я не давав на це згоди! Я відчайдушно кричав на допомогу, відбивався, як міг, благав про помилування, але вона була людиною і не розуміла мене... Ще й потім кігті постригла та нарядила у рожеву в'язану спідничку, — зовсім болісно протягнув фамільяр, стукаючи себе лапою по лобі. — А я кіт! В мене хазяйство є, хочете покажу?!

— Не хочу, це ваше особисте! — відсахнулася від такого щастя. —  Давайте обійдемося без стриптизу.

— Свята ви жінка! А та собака бачила мої  пухнасті дзвіночки, та все одно одягнула спідницю! Живодерка! Сліпа курка! Бульдог недобитий!  

— Як же ви тепер додому підете, містере Крісе? — співчутливо протягнула. Бідні фамільяри. Люди приймають їх за простих тварин, а магічні істоти не пускають жити до себе, бо не хочуть лишніх свідків їхніх походеньок.

— А ніяк, пані Седнес. Я в той проклятий дім тепер ні лапкою! — він притиснув до себе свій головний скарб та погладив хвіст, ніби втішаючи його. — Забрав свій ноутбук, картку для виплат, улюблені іграшки, залишив їй купу вражень на шльопанцях і пішов до вас на зустріч. Стало трохи легше, але жити все одно десь треба. Та й працювати треба... І от що мені тепер з цим робити? От скажіть мені, як порядному коту жити у світі, де кожен шкіряний гад хоче його погладити?

— Не засмучуйтеся ви так, якось же живуть інші фамільяри, — протягнула, думаючи як допомогти йому. 

Кіт був добрий, статний, вихований — такий завжди стане в пригоді у господарстві. І порядок зможе навести, і придивитися за плитою, і продукти купити. Сьоме відчуття підказувало мені, що він ще не раз допоможе справитись із труднощами. Тому я вирішила трохи допомогти цьому красеню і запропонувала непоганий варіант: