Пацієнт № 7

Ева молитовно підняла очі вгору. «Божечко, я не знаю чи ти є, але дай мені сили зараз не зірватися». Хоча бабуся б дозволила… певно. Ева провела рукою по шарфу, який тепер не знімала. Як оберіг. Він її заспокоював. Принаймні Ева намагалась у це вірити. А чи можна гамселити людей, якщо вони тебе дратують своєю нелюдською тупістю?

Хтось там типу розумний по телевізору колись говорив, що в людях нас дратують наші ж недоліки. Повна маячня! Ева ніколи б не дозволила собі бути такою ідіоткою, як дівчина, що зараз сиділа перед нею.

Страшенно худорлява, змучена, сірий відтінок шкіри і здоровезний синець під оком. Зап’ястя рук теж у фіолетово-червоних плямах. Страшно подумати що ще за звірства приховувало її мішкувате довге плаття.

Ева благала тільки про одне – не почути тих слів, від яких вона себе не контролює і скаженіє.

- Та він не хотів, воно випадково вийшло, чесно! – виправдовувалась дівчина, максимально натягуючи рукава плаття донизу.

Чорт! Почула таки.

- Я тебе зараз удавлю цим шарфом, клянуся, - Ева погрозливо почала розмотувати бабусин подарунок.

- Та за що? – тихенько хлюпнула носом дівчина.

- Бо ти безмежно тупа! – Ева не вміла контролювати емоції, коли її щось дратувало.

Дівчина лише опустила очі. Господи, вона навіть на це змовчить. Що тоді казати про її «прекрасного» чоловіка, який дозволяє собі лупцювати дружину майже кожного дня. «Заспокойся, Ево. Не можна кричати на жертв насилля». Не можна, але ж так хочеться! Бо нормальних слів вона не розуміє. І, до речі, чому не можна? Бабуся сказала дозволити собі бути хворою. А Ева хвора. І зла. І роздратована.

- Поясни мені, - Ева намагалась говорити спокійніше і не зриватися, як божевільна. І знову таки – чому не можна? Вона і є божевільна. Тобто можна. Та все ж візьмемо невеличку паузу у своїй дратівливості. – От просто поясни як можна себе так ненавидіти, щоб дозволяти якомусь виродку себе бити?

- Він мій чоловік, - дівчина схилилась на стільчику так, щоб пасма волосся хоч трохи приховали запалення під оком. – Він багато працює, втомлюється. А я мала лише забрати його речі з хімчистки…Та забула. В нього в голові стільки справ. Постійні стреси на роботі. Йому потрібен був той костюм на зустріч зранку. Дуже важливу зустріч. В нього просто нерви не витримали. Ми всі не з заліза зроблені.

Ну все. Пауза закінчилася. Ева кипіла як новенький чайник.

- Коли у розумовому розвитку ти звернула не туди? – Еві здавалось, що вона шипить. Як демони у фільмах жахів.

- Не зрозуміла?

- Бо дурна.

- Перестаньте мене ображати! – дівчина сіла рівніше. Не на довго, правда.

- Матінко рідна! – драматично сплеснула в долоні Ева. – Ми знаємо такі слова! А чому не користуємось?

Дівчина насуплено мовчала. Ева теж. Бо відчайдушно намагалася заспокоїтися.

Дивний зламаний мозок Еви завжди щось аналізував. Постійно. Без перерви. Тому вона з дитинства погано спала. Це наче голоси в твоїй голові. І вони не замовкають. Та, як не дивно, це «вміння» не раз допомагало їй у житті. Ева помічала деталі. Найменші. І складала їх в такий собі пазл, за яким могла розгледіти людину, як під мікроскопом. І, як у випадку з її нещодавнім пацієнтом-письменником, дівчину, що зараз сиділа напроти, видав одяг. Те саме мішкувате плаття. Дурний фасон. І колір якийсь брудно-синій. Із синцями зливався. Та Ева взнала це плаття. Вона вже бачила таке. По телевізору. На моделях.

- Ааааа, - якось аж занадто пискляво протягнула Ева, - то в нас ще одне брехло!

- Про що ви? - Дівчина здивовано закліпала.

- Я знаю цей бренд, що на тобі. Це плаття коштує, як три мої зарплатні.

- До чого тут це?

- До того, що чоловік у тебе з грошима. І дім, певно, хороший. І достаток. І комфорт. І це перемагає здоровий глузд.

- Ви неправі, - категорично мотнула головою дівчина.

- Ой, да що ти! – занадто високо вийшло. Ева прокашлялась. – Я не права, що ти забезпечена по самі вуха?

- Ви не праві, що це перемагає здоровий глузд. Я прекрасно все розумію.

- І я розумію. – Ева відкинулась на спинку стільця. Той, за звичкою, відповів їй скрипом. – Ти ніколи не підеш від аб’юзера, бо він тебе забезпечує. Та і не в грошах діло. Людина, яка дійсно хоче щось змінити, не дивиться на обставини. Вона йде. Так, буде важко. Нема де жити. Проситись до родичів, до друзів, знайомих. Влаштуватися на роботу. Можливо ту, яку ти зненавидиш одразу, бо це не те, чим ти хотіла займатися у житті. Вислухати усіх навколо з їх «а ми тобі говорили!». Витримати здивовано-розчарований погляд усіх, кого ти знаєш. Бо як же так? Така пара була! Не зламатися. Бо це баласт, який треба скинути з себе. Не одразу вийде. Та ти будеш вільна! І той камінь, що зараз тебе душить і тягне донизу, виявиться маленьким кругляшком, який пнеш ногою і забудеш, як страшний сон. А є інший варіант: ти живеш своє звичне життя, в своїй зоні комфорту, в достатку і ні про що не переживаєш. Крім тих поодиноких моментів, коли тебе можуть вбити. Але ж то не часто. Не щодня. І можна потерпіти. Він зміниться, обов’язково. – Ева зробила драматичну (як їй здалося) паузу. – Горбатого могила справить, чула?