Пацієнт № 6

Ева пильно розглядала дірки в стіні, залишені від рушниці. Все таки цікаво чому вони залишились? Дивина. Провела по ним пальцями, намагалась навіть розгледіти чи пробили кулі стіну наскрізь. Не пробили. Тоді куди поділись самі кулі? Господи, може хтось з собою скляночку міцного принесе, а не рушницю. «Але ж мені так не пощастить», - подумала Ева, розвернулась і злякано ойкнула.

На стільчику для пацієнтів сиділа бабуся. Миленька така, в блакитному в’язаному беретику і пальто в тон. В руках тримала спиці для в’язання. І в’язала. Не звертаючи на Еву жодної уваги. Наче її тут і не було.

- Доброго… - Ева не знала що далі. Дня? Вечора? Ранку? Хоч би годинник який був, ну чесне слово.

- Доброго, дитинко, - лагідно відповіла бабуся, не відриваючи погляд від свого рукоділля.

Ева здивовано закліпала очима. Тобто? І що далі? Бабуся продовжувала в’язати щось схоже на шарф, Ева продовжувала кліпати.

Пройшов деякий час та ситуація не змінилась. Ева нарахувала вже дванадцять пройдених спицями рядків.

- Вибачте, - не витримала вже Ева, бо ситуація дійсно дивна. – А ви хто?

Бабуся розвернула шарф на черговий рядок і тільки зараз підняла погляд. Великі зелені очі. Мудрі. Легка посмішка торкнулася старечих вуст:

- Не відволікайся, дитинко, працюй. Я не заважатиму.

І спиці знов знялися накидати петельки одна на одну. Ева сіла. Ну добрий день (чи ранок, чи вечір…), це як розуміти? Добре, звичайно, що це не божевільний з рушницею. Хоча спицями теж можна добряче вгамселити. В горло, наприклад. Ева нервово посміхнулась сама собі. Тривожний розлад гатив в голову як в дзвін.

- Не хвилюйся, дорогенька, - несподівано заговорила бабуся, - я не затримаю тебе на довго.

Ева відкрила була рота щось відповісти і закрила. Це щось новеньке. А як реагувати?

- То як тобі працюється, дорогенька? – знову мовила бабуся.

- Та таке, - невпевнено відповіла Ева, озираючись позаду себе на дірки в стіні.

- Бідна дитинка, - поспівчувала бабуся і продовжила в’язання.

Знову панувала тиша. Ева почувалась максимально некомфортно. А от бабуся навпаки – спокійно займалась своїм шарфом. Тут Ева помітила ще одну дивину. Мотанки с нитками не було. Тобто загадкова бабуся в’язала, шарф збільшувався в розмірах…та ниток, з яких створювалось це чудо ніде не було.

- Як ви це робите? – зіщурилась Ева, намагаючись розгледіти звідки йде та нитка, та ніяк не могла.

- Є різниця? – спиці зупинили свій хід.

- Тобто? Ви в’яжете без ниток.

- Подивись яка краса, - бабуся наче не почула останню фразу і продемонструвала Еві миленький бузково-білий шарфик. Майже закінчений.

- Краса, - погоджуючись, кивнула Ева.

- Тоді яка різниця як я це роблю?

Спиці знову зарухались. Ева спантеличено дивилась на свою гостю.

«Мені що, ліки змінили?»

- Так, що відбувається? – не витримала Ева і поглянула на бабусю, усім своїм виглядом вимагаючи пояснень.

- Тобто? – абсолютно невинно здивувалась та.

- Ви не схожа на ту, кому потрібна моя допомога. А я тут наче по цьому принципу працюю. Але ви інша. І шарф у вас дивний. Без ниток.

- От тобі ті нитки спокою не дають, - тихенько засміялась бабуся.

- Бо їх нема! – обурилась Ева. – А ви в’яжете!

- От бачиш як з нічого можна створити диво.

- Метафорично, - фиркнула Ева.

- То що тебе так бентежить, дитинко? – бабуся нахилила голову, наче намагаючись краще роздивитися Еву.

Ева зніяковіла від цього погляду. Таке відчуття, що тебе сканують.

- Та що мене може бентежити, - буркнула Ева. – Я у власній божевільні. З жінкою без ниток.

Бабуся розсміялась голосніше. Але дуже щиро.

- Ти заплуталась у власних страхах, дитинко. Як в минулих, так і в майбутніх. Якщо, як ти кажеш, у тебе зламаний мозок, то все має бути максимально просто. А ти закручуєш все так, що опиняєшся в цьому кабінеті, не маючи змоги повернутися в реальне життя.

- Звідки ви…

- Я дуже стара, дорогенька, тому знаю і бачу набагато більше, ніж здається. Моє життя розпочалось схоже з тобою. Був у мене старший брат. Безталанний зовсім. Пияка. Ніде не працював. Жив з нашими батьками майже до сорока років. Доки остаточно не спився і не вмер. І він був ідеальним. Для моїх батьків. Я була набагато менша за брата, пізня дитина. Відмінниця, помічниця по дому, дуже самостійна, слухняна дитина, яку хвалили і любили всі навколо. Всі, крім моїх батьків. Вони знаходили в мені мільйон недоліків і не забували про них нагадувати кожного дня. А після смерті брата вся їх біль зривалася на мені. Моє життя стало цілковитим «не можна». Не можна йти вчитися, куди я хочу, не можна жити окремо від батьків (бо на кому ж вони тоді зриватимуться?), не можна зустрічатися з хлопцями, не можна гуляти з подругами, не можна бути неввічливою, навіть якщо люди мене ображають, не можна висловлювати свою думку (бо кому та дурна моя думка потрібна), не можна ображатися на батьків (невдячна я така дитина), не можна навіть плакати, бо моїх батьків це дратувало. Для мене і по сьогодні це залишилося загадкою. Як же це?