Пацієнт № 4

Ева замислено дивилась в своє намальоване вікно. Вона зловила себе на думці, що не відчуває часу. Не розуміє скільки вже минуло годин, чи днів…місяців? Щось все таки серйозне їй вкололи, що так довго не відпускає. Позаду хтось тяжко зітхнув. Ева перелякано озирнулась, рефлекторно хватаючись рукою за серце. На стільці для відвідувачів сидів худорлявий чоловік. В ідеально випрасуваному костюмі. В руках він нервово перебирав якусь кіпу папірців. Вони постійно випадали і чоловік, періодично зітхаючи, намагався збирати їх до купи.

- Коли ви сюди потрапили? – Ева на силу вгамовувала переляканий подих.

- Я нічого не можу написати, - продовжував зітхати чоловік. – Зовсім. Я не знаю. Жодної думки. Взагалі жодної. Так не можна. Люди чекають. А я не можу.

Останні папірці вилетіли з тремтячих рук чоловіка і листопадом розсипались на білосніжний килим.

Чоловік заплакав. Ева оторопіла. Плачучих чоловіків вона не бачила. Не знала як реагувати.

- Ей, - Ева обережно наблизилась, - ви чого? Хочете я допоможу зібрати все?

Чоловік, витираючи сльози, мовчки кивнув.

Ева почала збирати папірці. Мимоволі помітила текст. Це книга. Ну…мала бути книга. Багато написаних від руки сторінок. Все переплуталось, та Ева намагалися збирати по порядку. Дякувати, хоч нумерація на них була. Чоловік хлюпав носом та з вдячністю в очах приймав до рук зібрані Евою папірці.

- То що з вами сталося? – запитала Ева, передаючи чоловіку останні папірці.

- Нічого не можу, - пробурмотів чоловік. – Зовсім. Не можу спати. Не можу їсти. Не можу працювати. Писати книгу. Жити…Люди чекають, а я не можу.

- Які люди? Ваші читачі?

Чоловік кивнув і знову розплакався. Ева знову оторопіла. Так що ж це таке? Треба взяти себе в руки. І його. Ну не дослівно, звичайно.

- Послухайте, - Ева намагалася говорити якомога м’ягше. – То нічого, таке буває. Я думаю, що ваші читачі зрозуміють.

- Не зрозуміють. - Чоловік сумно усміхнувся. – Читачі…вони дуже суворі судді. А я нічого не можу.

- Плакати можете, - буркнула про себе Ева та чоловік почув і знову сумно усміхнувся.

- Так, - погодився він, - плакати ще можу. Це радує.

- Сумнівна радість, - не погодилась Ева, сідаючи за своє робоче місце. – Про що книга?

- Про життя. Моє.

- Автобіографія? Цікаве, певно, життя. Бо сторінок там багато, а це ще навіть не кінець, я так розумію?

- Ні, - чоловік нервово зминав папірці в руках, - це якраз кінець. Мене більше нема. Я лиш тінь самого себе. Все, що я робив нікому не потрібно. Мені не потрібно. Я намагався жити правильно. Порядно. Багато працював. Але…я втратив себе, роздавив, знищив. Зненавидів.

- У вас депресія, - констатувала Ева.

- Генералізований тривожний розлад, якщо бути точнішим, - поправив чоловік.

- О, то пацієнт вже має діагноз, - намагалась пожартувати Ева та «пацієнт» не оцінив.

- Багато діагнозів, - очі чоловіка знов наповнювалися сльозами.

Вперше Ева розгубилась. Вона знала що таке депресія. У неї була депресія. Намагатися втішити таку людину – марна трата часу. Твій мозок зламаний. Повністю. Ти не сприймаєш реальність, не сприймаєш людей поруч. А вони не сприймають тебе. Твій світ знищений. Матір казала колись Еві, що її «псевдостраждання» то ніщо у порівнянні зі справжнім горем. Під «справжнім» її матір мала на увазі смерть, наприклад, чи невиліковну хворобу, чи якщо в тебе обгорить 90% тіла (вона любила дивитися різні сльозливі телевізійні шоу). От тоді так, тоді людині погано. А все інше – то дурість та безглуздий жаль до себе. Ева дивилась на матір і не розуміла чому для болю треба обов’язково обгоріти? Чому біль тільки фізична? А іншого не існує. Але ж Ева відчувала. Зламаний мозок Еви був обгорілим на 90%...

- Послухайте, - Ева щосили підбирала слова, - я знаю, що ви відчуваєте. Озирніться навколо. Ви в моїй галюцинації. Тож якийсь із різноманіття цих розладів є і в мене. А може і не один, та все ж ми маємо…

Ева запнулась. Замовкла, уважно роздивляючись чоловіка. Той здивовано підняв на неї погляд.

- Ви в костюмі, - Ева зіжмурилась, щоб краще роздивитися.

- Ну, так, - оглянув себе чоловік, не розуміючи що саме так зачепило Еву.

- На ньому ні складочки, - продовжувала «огляд» Ева.

- Так, я прасую його щодня, але до чого ви це кажете?

- Ви мені брешете, - посміхаючись, протягнула Ева. – Нахабно.

- Що ви маєте на увазі? – зовсім розгубився чоловік.

- Та ж костюм ваш! – вигукнула Ева. – Ваш попрасований костюм! Ви не письменник. Ви працівник якоїсь установи? Державної чи приватної?

Ева дивилась на чоловіка так, наче він щойно скоїв злочин на її очах.

- Я не розумію яке це має значення? – чоловік знову нервово почав перебирати папірці в руках і вони посипались в черговий раз.

Ева тяжко зітхнула. Піднялась допомагати збирати.

- Так буде кожного разу, - сварливо сказала вона, складаючи папірці по порядку. – Кожного разу ваше життя буде так сипатись. Бо ви – брехло.