Пацієнт № 3

Пацієнт № 3

Дивно, та Ева зовсім не мала фізіологічних потреб у цій своїй маячні. Вона не хотіла їсти чи пити, чи спати. Просто сиділа. Не знала скільки. Не розуміла скільки часу пройшло. А головне – коли перестануть діяти ті нейролептики, якими її явно накачали, що оце тепер так плющить?

Давненько до неї ніхто не приходив. Ставало нудно. За дверима та сама бездонна пітьма, за вікном те саме намальоване сонце. Недавно вона з’ясувала, що і папки з написами «особова справа» теж не справжні. Шкода, хоч би щось почитала. Радував тільки білосніжний килим. Ева вляглася на нього так, як колись мріяла в дитинстві. Заплющила очі. Справді кайф. Сама до себе посміхнулась. Треба насолодитися цим моментом, бо прокинеться вона в жорстокій реальності – на лікарняному ліжку місцевої психіатричної лікарні. Полежала ще пару хвилин, поринаючи руками у м’яку ворсу килима, відкрила очі і … заверещала з переляку.

Зверху на неї дивився чоловік доволі похилого віку. На вигляд наче з минулого сторіччя. І одяг, і взуття були доволі дивними як на наш час.

- Яке приниження, - пробубнів чоловік, - я маю витрачати свій час на оце неподобство.

Це він про мене, чи що? Ева поспіхом піднялась з підлоги.

- Як ви сюди потрапили так тихо? – запитала вона.

Чоловік нічого не відповідав. Натомість дістав із однієї кишені свого дивакуватого піджака сріблястий кишеньковий годинник, а з іншої – пенсне, щоб роздивитися час.

Ева ахнула. Це вже перебір. Їх сюди ще й з різних часових проміжків заносить. Такого повороту вона точно не чекала.

Тим часом чоловік продовжував розглядати час на своєму годиннику.

- Я маю бути на лекції у своїх студентів, - продовжував бубніти він, - це таке неподобство.

- Неподобство – це не відповідати на поставлені вам питання, - нагадала Ева.

Нарешті чоловік відірвався від годинника і направив свій погляд в тих самих пенсне на свою співрозмовницю.

- Я не відповідаю на дурні запитання невідомих мені людей, - зверхньо проговорив він.

- Ти диви яка цаца! – сплеснула долонями Ева. – Це мій кабінет, вас до мене занесло і ви будете тут відповідати на мої питання хочете ви того чи ні. Бо в іншому випадку вас назад не викине до ваших студентів.

Чоловік заховав назад у кишені годинник і окуляри. Оцінюючим поглядом оглянув кабінет та зупинився на Еві.

- Я професор математики. Йшов на лекцію до студентів, а опинився біля жінки, яка, наче дурна, розвалилася на підлозі з якогось дива.

Тааак… Ева повільно вдихнула і видихнула. Треба згадати все про повагу до похилого віку і поставитися до пана професора з розумінням. Напевно. Але ж вона божевільна, а тому не зобов’язана.

- Так ліжка ж нема, - видала, сміючись Ева.

- Що? – Здається пан професор жарту не зрозумів.

- Та вдягніть оту свою подобу на окуляри і подивіться уважно, - Ева розвела руками, - де цій жінці лежати, якщо ліжка немає?

- Ви на роботі і в робочій час, - повчально дорікнув професор, - ви взагалі не маєте права лежати. Ви повинні виконувати свій обов’язок.

- Ваші студенти вас не люблять, - одразу зробила свій висновок Ева, сідаючи на свій скрипучий стілець.

- Я їх викладач, - заперечив професор і сів на інший стілець, зверхньо склавши руки на грудях. – Вони і не мають мене любити, а беззаперечно слухати.

Ева одразу зрозуміла з ким має справу.

- Вас ото в дитинстві не любили, так?

- По-перше, вам не має бути ніякого діла до мого дитинства. По-друге, любов – то дуже упереджене поняття.

- Тобто не любили, - зробила свій висновок Ева.

- Мої батьки забезпечили мене всім необхідним, - торочив своє професор, - дали їжу, одяг, освіту…

- Любов вони мали вам дати, - перебила Ева.

- Та що ви кажете, юна леді, - якось злісно розсміявся професор. – Кому потрібна та любов, коли немає їжі в домі? Мій старший брат помер у 4 роки. Думаєте йому потрібна була любов? Йому потрібні були дорогі ліки, яких на той час в моїх батьків не було. Вони не мали таких коштів.

- Тобто, - резюмувала Ева, - втративши старшу дитину, ваші батьки намагалися дати вам всі матеріальні блага, аби компенсувати біль від своєї втрати. І виростили цинічного сухаря.

- Ви мене зовсім не знаєте, - майже рикнув професор.

- Так і ви мене не знаєте! – обурилась Ева. – Та все рівно дозволяєте собі поводитись зверхньо і називати дурною!

- Я життя прожив, юна леді, - професор різко підняв підборіддя, - я працюю в університеті сорок два роки, я бачив сотні людей і я можу дозволити собі робити певні висновки про інших навіть з першого погляду.

- Не можете, - різко відповіла Ева. – Ваш вік – то лише цифра, ви ж математик, маєте розуміти. І те, що ви народились не в той рік, що і я, чи будь хто, не дає вам жодного права принижувати людей. І мені шкода всіх ваших студентів. Не дивно, що вони вас не люблять і не поважають. Бо на повагу заслуговує людина, а не її вік.