Пацієнт № 2

Пацієнт № 2

Ева навіть зі стільця піднятися не встигла. Двері розкрилися різко і в кімнату влетів чоловік. Повністю мокрий. Струсив вологу з волосся, протер рукавом сорочки лице. Не дуже допомогло. Вода все рівно стікала з нього тоненькими потоками. Ева машинально визирнула через стіл, щоб це підмочене чудовисько не заляпало собою її білосніжний килим.

- Там злива, - пояснив чоловік, похрипуючи і закашлявся.

«Клас» - подумки скривилась Ева.

- І довго ви на тій зливі стояли? – запитала Ева, піднімаючись із-за столу і демонстративно підштовхуючи інший стілець до чоловіка, щоб той не заходив на килим.

- Пару годин, - відповів чоловік, сідаючи.

- На яку біду? – здивувалась Ева, повертаючись на свій скрипучий стілець.

- Гроші заробляв. Я музикант. Вуличний.

- Та кому потрібна ваша музика, коли така злива?

- Не скажіть, - заперечив чоловік і знову розкашлявся. – Люди люблять мою музику незалежно від погоди.

- А тут як опинились?

- В аптеку йшов, - чоловік дістав з кишені серветку, таку ж мокру як і він сам.

- Шкода, що не дійшли, - Еву трохи перекошувало кожного разу, коли чоловік вишмаркувався в ту безкорисну серветку.

- Шкода, - погодився чоловік. – А де я?

Ева підсунула ближче свою табличку.

- Оу, - чоловік аж трохи присвиснув, - то я збожеволів?

- Збожеволіла я, - опротестувала Ева. – А що до вас мені не відомо.

Чоловік пару хвилин мовчав, жамкаючи в руках ту нещасну серветку.

- Я був авіаконструктором, - накінець сказав він, - конструював гелікоптери на замовлення пошуково-рятувальних служб. Майже двадцять років. Заробив великі статки. Купив великий будинок, машину. Одружився на дівчині мрії, жив в своє задоволення. Ну…мені так здавалось.

- А на справді? – щось це все Еві нагадувало.

- А насправді я ненавидів свою роботу. Я не хотів цим займатись. Мене дратували мої колеги, дратували ці постійні дедлайни, дратувало все навколо мене. І всі. Та ця робота приносила хороші гроші і дозволяла користуватися всіма благами цивілізації. І я терпів. Це мене гнітило. Це розривало мене кожного дня. Та я продовжував розробляти гелікоптери один за одним, мене ставили в приклад, на мене сипались замовлення. А я…Знаєте, приходив на свій завод і мені так хотілось… - чоловік на секунду замислився.

- Спалити там все до бісової матері? – тут же встрягла Ева.

- Так! – чоловік навіть трохи підстрибнув на стільці. – Все! Вщент!

«Ці люди наче відголоски мене» - подумки зробила висновок Ева, а в голос поцікавилась:

- І чим все закінчилось?

- Мною, - невесело посміхнувся чоловік.

- Тобто?

- Я кинув все. Двадцять років свого життя. Бізнес свого життя. Розірвав всі контракти, за що прийшлося заплатити багато грошей. Продати будинок і машину. Розлучитися. І скотитися до вуличного музиканта. Бо музика – то єдине, що мені дійсно подобається творити в цьому житті.

- Скотитися? – скривилась Ева. – Чи, навпаки, піднятися?

- Не зрозумів, - здивовано заморгав чоловік.

- Та воно і не дивно, - відмахнулась Ева. – Ви з дна своєї ненависті до себе піднялися до того, що робить вас дійсно щасливим. В чому проблема? Ну трохи вам дах знесло, буває.

- Чому для того, щоб ти себе полюбив і наважився змінити життя на краще, треба зійти з розуму?

- Бо ви ідіот, - незамислюючись відповіла Ева.

- Поганий з вас психолог, - невдоволено буркнув чоловік.

- Ага, - з посмішкою погодилась Ева, - та якась сутнісь вас отаких до мене затягує, тому насолоджуйтесь! І взагалі, чому ви вирішили, що зійшли з розуму? Можливо все навпаки? І ваш розум став на місце, коли ви розвернули своє життя на 180 градусів і перестали над собою знущатися?

- А і справді, - чоловік знову ледь не підскочив на стільці. - Я про це не подумав. Я не божевільний! Моя музика мене врятувала на справді, а не погубила.

- Слава небесам! – всплеснула в долоні Ева. – Він прозрів.

Чоловік задоволено кивнув і перевів погляд на вікно.

- Схоже дощ закінчився, - сказав він, піднімаючись. – Дякую вам. Піду. Мені ще в аптеку.

- Це вікно намальоване, – скептично промовила Ева.

- Гарно, - відповів чоловік і, чхаючи, вийшов за двері.

Ева кинулась за ним. Невже там підлога з’явилась?

Та ні, на жаль. За дверима картинка, як і за вікном, не змінювалась. Але ж якось її дощовий гість вийшов? Може і собі спробувати ступити в безодню? Можливо Еву десь викине? Але ж страшно. Тоді у Еви виникла ідея і вона перевела погляд на стілець, все ще мокрий, до речі. Ева взяла стільця і скинула його в темну безодню за дверима. Декілька секунд нічого не відбувалось. А потім, наче зі стелі той же стілець звалився майже Еві на голову.