Пацієнт № 1

Пацієнт № 1

Глухий стукіт повторився. Ева на дерев’яних ногах наближалась до дверей. Та ті несподівано відчинились самі. Поріг переступила молода дівчина в дивакуватому довжелезному (не по її розміру) платті.

Після недавнього одеревеніння Еву наче вдарило струмом.

- Як ви в біса сюди потрапили? - Вона кинулась до дверей, але за ними нічого не змінилось - та сама чорна безодня. - Як ви зайшли?

Дівчина сором'язливо переминалась з ноги на ногу.

- Я в метро спускалась, - ледь чутно мовила, - в вагон заходила, а вийшла у вас тут. Я не знаю як так трапилось, чесно.

Ева нервово потерла лице руками. Що ж це за маячня така? Одне діло вона з котушок злетіла, а це тоді що? Вона кинула невдоволений погляд на свою непрохану гостю. Яким чином в її психозі з'являються інші люди?

- То що вам тут треба? – Ева діловито вмостилась на свій скрипучий стілець. Це ж її марення. Що хоче, те і робить. Що хоче, те і каже. Зручно.

З іншого боку столу Ева помітила ще один стілець. Раніше його теж не було. Тож Ева махнула дівчині рукою, запрошуючи сісти.

- То ви психолог? - Дівчина продовжувала м’ятися біля дверей.

- Серйозно? - Ева приснула зі сміху. – Ви потрапили до мене через вагон метро! Агов! Дівчино! Ви в моїй галюцінації…ну чи я у вашій.

- А на табличці написано, що психолог, - вперто відповіла дівчина.

Ева здалася. Та до біса! Табличка знає краще. Психолог – значить психолог. Якийсь тупий жарт підсвідомості. Це треба вирішувати чужі проблеми, а у Еви і своїх вистачало. Тим паче зараз. Може вона все ж в лікарні? І їй вкололи якусь гидоту, що оце так плющить?

- То що вам все таки треба? – повторила Ева і, награно посміхаючись, ще раз запросила дівчину присісти.

На цей раз дівчина погодилась. Обережно присіла на стільчик, наче той був з кришталю і міг осипатися будь якої миті.

- Я ненавиджу свою матір, - прошепотіла дівчина, винувато опускаючи погляд. – Я втекла з дому. Їхала в метро навіть не знаю куди. А опинилась тут.

Ева оглянула дівчину ближче.

- Скільки вам років, що ви з дому втікаєте?

- Двадцять вісім, - дівчина повільно підняла погляд.

Мішки під очима від сліз тепер стали яскраво помітні.

- Двадцять вісім? – Ева нахилилась ближче через стіл. – Дівчино, то я відкрию вам страшний секрет – ви не втекли. Ви покинули на деякий час оселю, де ви проживаєте з явно аб’юзивною матір’ю. Історія мені знайома. І повірте людині, що пройшла всі етапи «щасливого» дитинства – правильно робите, що ненавидите.

- Та як же правильно? – здивовано заморгала дівчина. – Це ж матір! Її не можна ненавидіти!

- Бо чого? – парувала Ева. – Вона ж вас ненавидить.

- Ні! – Дівчина знов опустила погляд. – Матір не може дитину ненавидіти. Вона мене любить. Просто я постійно роблю все не так. І вона сердиться.

- Не так для кого? – у Еви похолодів голос. Ця тема – її тригер. – Не так для неї? Ой, тоді в мене для вас ще один секрет – рабство відмінили. І ви не маєте комусь догоджати, якщо за це вам не заплатили. Вам заплатили?

- Та ні, - дівчина зачовгалась на стільчику. – Вона квартиру оплачує, в якій ми живемо. І я маю її слухатись.

Знову засіпалось око. Ця дівчина наче «флеш-бек» в минуле життя Еви.

- Ви наче не каліка, - немов про себе прокоментувала Ева. – Можете самі себе забезпечувати. То якої біди живете з істотою, що вас породила і тепер, як я розумію, знущається як може?

- Я не можу її кинути, - очі дівчини почали намокати. – Вона старенька і її треба доглядати, вона без мене не зможе. А я з нею не можу. Вона постійно кричить, повчає мене, гнівається на кожну дрібницю. Я слово боюся сказати…

Дівчина остаточно розплакалась, схилившись над столом. Ева спостерігала за цим водопадом сліз і все прекрасно розуміла. Її власна мати була такою ж. Вона її теж ненавиділа. І батька, бо мовчки спостерігав за цими моральними знущаннями і нічого не робив. Тебе ж не б’ють типу. А все інше – то для твого блага. І це благо, судячи з усього, призвело Еву до шизофренії. Чому фізичне насильство існує, а моральне ніхто не визнає? Якщо ти не ходиш весь у синцях, то ти маєш бути щасливим. Мусиш. Еву аж пересмикнуло.

- Я поганий психолог, - несподівано промовила Ева і дівчина підняла на неї заплакані очі.

- Тобто? – шмигнула вона носом.

- Ну як там у справжніх психологів? – Ева почала загинати пальці. – Ви маєте пропрацювати свої дитячі травми, маєте відпустити свій біль, маєте пробачити матір і вам стане легше…І одразу секрет # 3 – не стане! Не можна на розірвану рану прикласти подорожник і сподіватися, що вона зростеться. Бо ні. Залишиться огидний мерзенний рубець. І вам з ним ходити до кінця життя.

- То що ж мені тоді робити? – тримтячим голосом спитала дівчина. Здавалось, ще секунда і вона знову заплаче.

- Ненавидіти, - резюмувала Ева.

- Та як же то можна?