Передмова

Ева завжди була слухняною дівчинкою. Правильною. Зручною дитиною.

Беззаперечно слухати старших. Мовчати. Не сперечатись. Не створювати проблем. Не плакати. Не жалітися. Не висловлювати свою думку. Не виділятися. Інші знають краще.  Батьки знають краще. Сусіди, просто люди з вулиці. Твоєї думки не існує від слова взагалі. Якщо тебе хтось образив – винна ти. Завжди. Якщо ти чогось не хочеш – егоїстка. Якщо хочеш – перехочеш. Вчитися треба на відмінно. Не добре, а саме відмінно. Вступати у ВНЗ не по своїх бажаннях та здібностях, а туди, куди скажуть батьки. Бо вони знають краще. Працювати треба на «правильній» роботі. В офісі з 9 до 18. Всі інші варіанти – то не робота. Обов’язково вийти заміж. За «правильну» людину з «правильною» професією. Народити. Бо заміжжя без дітей не існує. Яка післяродова депресія? Ти лінива і безталанна мати. В тебе все є, не вигадуй. Батьки зробили для тебе все – годували, одягали, заробили на квартиру в якій ти потім будеш жити щасливо зі своєю сім’єю. Хоча до цього «щасливо» тебе по 20 разів на день будуть, як шкідливе кошеня, тикати носом тою квартирою і як ти маєш бути вдячна. І доглядати похилих батьків 24/7, бо маєш і мусиш.

Ева хотіла спалити ту квартиру. І вдячною бути не хотіла. І мусити постійно щось робити теж не хотіла. Але робила. Все як «правильно». І все чекала того «щасливо»…Не дочекалась.

Одного разу, прийшовши на свою «правильну» роботу, послухавши чергові плітки та тези про те, що вони команда і все мають зробити ідеально в чітко визначені терміни, бо якщо ні – то ви всі барани без зарплати – Ева написала заяву на звільнення. Її колеги були в шоці. Правильний співробітник не має звільнятися. Він має працювати в одному колективі до кінця життя. І що, що не подобається? При чому тут подобається і робота? Ти маєш кошти заробляти, щоб жити. Так всі роблять.

В той момент Ева подумала, що має жити, щоб жити…ну не знаю, може щось корисне зробити. Або ні. Вже як піде. І хороша дівчинка зламалась…

Ева стояла із сірниками в руках. Перед дверима в свою «щасливу» квартиру. Дитина була в садочку. Чоловік на роботі. Батьки давно померли – слава Богу – чомусь подумала Ева. Мала відчувати сором за такі думки. Та тоді, на похоронах, відчувала лише полегшення. Дивно це якось. Як треба довести свою дитину, щоб вона відчувала полегшення, оплакуючи смерть батьків. А чому оплакуючи? Бо так же треба, так правильно. На похоронах плачуть. Ева плакати не хотіла, та мусила. Знов.

Боже, яка це тупість! Ева запалила сірник. Чомусь їй здавалось, що коли вигорить ця «щаслива» квартира, то вигорить і вся та біль, яка, наче стародавній вулкан, скоро розірве її з середини.

Вогник на сірнику був красивий. Ева навіть замилувалась на хвилинку. А вогник, тим часом, «вкусив» Еву за пальці, якими вона тримала сірник і вона інстинктивно його кинула…

Ева прокинулась на стільчику. Прокинулась? Так, стоп. Де це вона? Невелика світла кімната. «Психлікарня?» - подумалось їй. Ну а що? Вона квартиру спалити намагалась. Чи спалила? Стільчик скрипів, коли Ева рухалась хоч трохи. Жахливий звук. Перед нею стіл. На столі декілька паперів з написом «Особова справа». Ну точно психіатрична лікарня. Хтось її таки зупинив. Шкода. На підлозі м’який білосніжний килим. Матір такого ніколи не дозволяла, а Еві завжди хотілось. Ева рефлекторно зняла взуття і поринула босими ступнями у цю білосніжну хмаринку. Кааайф. Диви, і з килимом все гаразд. А матір казала «зіпсуєш за хвилину». Не зіпсувала. В кімнаті вікно. Вид наче з багатоповерхівки. Десь далеко-далеко видніються будиночки та схід, а може захід сонця. Ева підійшла ближче, все ще насолоджуючись ступати по «забороненому» килиму. Щось не так із цим видом, як і з вікном.

- Та твою ж на ліво! - голосно видихнула Ева.

Вікно було не справжнє. Намальоване. Як і вид за ним. Бутафорія. Ева оторопіла. Що за маячня така? Далі – двері. Ева одразу кинулася їх відчиняти. Двері виявились справжніми. Але те, що за ними змусило серце Еви пропустити декілька ударів.

За дверима була темінь. Суцільна. Ева обережно намагалась ступити за поріг та все не могла нащупати ногою підлогу. Тоді вона нахилилась повністю по порогу і спробувала нащупати хоч рукою. Та марно. Підлоги за дверима наче не існувало. А зробити крок в суцільну темряву і впасти невідомо куди Ева не наважилась, тому швидко зачинила двері. Озирнулась ще раз – несправжнє вікно, килим, стілець, стіл з папками…і таблиця на столі. Ева була руку на відсіч віддати, що секунду тому її тут не було. Вона підійшла ближче.

«Ева Белінська. Психолог» - промовляла табличка.

Око засіпалось. Що це за маячня? Який до біса психолог? В неї навіть освіти такої ніколи не було.

В двері тихенько постукали. Серце Еви пропустило ще один удар.